Читати книгу - "Ловець орлів"

Я підбіг до дядька, який міцно спав, і розбудив його. Спокійно вислухавши мене, він звелів дістати його військове вбрання і, затягши бойову пісню, почав розмальовувати собі обличчя.

Ні разу я ще не бачив його військового наряду. Захоплено розглядав я сорочку із шкури ласки, обшиту скальпами, штани з м’якої білої оленячої шкіри, головний убір, прикрашений рогами й орлиними хвостами, і мокасини, прикрашені зборками. Щит у нього був великий, грубий, обрамлений орлиним пір’ям. Коли дядько вдягнувся, я замилувався ним. Високий, сильний, упевнений у собі, він мав вигляд справжнього вождя. Я пишався, що він мій дядько. Дорогою в табір він сказав мені, щоб я ні на крок не відходив од нього, щоб стріляв без промаху і, хоч би як злякався, анітрохи не виказував свого страху.

— Якщо мене вб’ють, — провадив він далі, — візьми мою рушницю і, хоч би що трапилося, не відступай.

Я обіцяв виконати його заповіт.

У таборі нас уже чекали воїни, розмальовані й одягнуті в бойове вбрання. Білий Ведмідь раніше послав двох стежити за вершниками. Невдовзі вони повернулися й доповіли, що ворожий загін уже близько, просувається на нашому березі річки.

— Чудово! Чим швидше, тим краще! — вигукнув Швидкий Бігун. — За мною, у путь, діти мої! Бийтеся так, щоб я пишався вами!

Він вивів нас на узлісся гаю, що розкинувся на високому крутому березі. Внизу праворуч хлюпотіла річка, а ліворуч, за вузькою смугою кущів, починався крутий схил, покраяний ярами. Стискаючи в руках зброю, ми розпласталися на землі, сховавшись за кущами й деревами, і чекали сигналу Швидкого Бігуна, щоб відкрити стрілянину. В кінці гаю причаїлися Сміливці, потім Скажені Собаки і нарешті загін мого дядька.

Розділ дев’ятий

Ми не зводили очей з невисокого пасма пагорбів, що збігали до самої річки. Пасмо перетинала стежка, протоптана незліченними стадами бізонів, що ходили на водопій до річки. Невдовзі ми почули тупіт копит, що дужчав і дужчав. Із-за пагорбів виринули вершники — широкоплечі, приземкуваті люди. їхали вони по десять — дванадцять чоловік у ряд. Волосся в них було зачесане на проділ, коси спускалися на вуха. Дядько шепнув мені, що це ассінібойни.

Сміючись, теревенячи, вони наближалися до нас; їхні коні бігли клусом. Я помітив, що багато воїнів озброєні не тільки луками, стрілами й щитами, а й рушницями. їх було чимало, стільки ж, як і нас. Нас чекала битва із сильним загоном ассінібойнів, найлютіших наших ворогів. Мені стало страшно, так страшно, що мене занудило. Знову дядько нахилився до мене й прошепотів:

— Не бійся їх! Подолай страх! Будь хоробрим!

Я зробив усе, щоб подолати страх. Покликав на поміч Першого Крука, пообіцяв Сонцю, що віддам себе на тортури, коли залишуся цілий і здоровий.

Я казав собі, що переді мною вбивці мого батька: мені випала нагода помститися за нього, і відступати я не смію!

Коли останні вороги спустилися з пагорбів, дядько вигукнув наш бойовий клич і повів Ловців назустріч загонові. Водночас із гаю вибігли Сміливці й Скажені Собаки: перші напали на ворогів із флангу, другі перетяли їм шлях до відступу. Ми всі стріляли з луків і рушниць. У повітрі гримів наш бойовий клич.

Ворогів ми захопили зненацька. Рушниці їхні були в чохлах, а луки в сагайдаках, і вони не могли швидко їх дістати. Багато вершників упало, і кілька коней було поранено, перш ніж ворог почав відстрілюватись. Поранені коні ставали цапки, іржали, метались увсібіч. Нарешті пролунав бойовий клич ассінібойнів, і вороги, ледве стримуючи наполоханих коней, почали стріляти, інші пробували прорватися крізь наші ряди, потім задкували й кружляли на місці.

Я вистрілив і не поцілив. Друга моя стріла попала в шию коневі, який саме став цапки, коли я відпустив тятиву. Вершник сповз на землю, заревів од люті й кинувся до мене, розмахуючи довгим бойовим кийком. З сагайдака я витяг три стріли, тепер у руці зосталася одна. Якщо я промажу, то не встигну взяти ще одну стрілу — ворог не пощадить мене. Він був рослявий, могутній, його очі палали ненавистю. О, як мені хотілося повернутись і втекти! Але про втечу годі було думати.

— Допоможи мені, Перший Круче! — вигукнув я, зціпивши зуби, прицілився і з усієї сили натяг тятиву.

Я бачив, як уп’ялася в груди ворогові моя стріла. Не гаючись, я витяг із сагайдака ще кілька стріл. Заревівши від гніву й болю, ворог схопив лівою рукою за оперений кінець стріли і силкувався її витягти. Він пробіг ще пару кроків, похитнувся і мертво впав мені до ніг. Я дивився на нього і не вірив своїм очам. Чи не вві сні я бачу мертвого ворога, який розпластався біля моїх ніг?

— Добре, мій сину! Вперед! Стріляй! Стріляй! — почув я дядьків голос.

Він стояв біля мене, кинувши рушницю на землю, і посилав стрілу за стрілою у натовп вершників, котрі натискали на нас. Я зауважив, що один із них, мабуть, вождь, знаками почав підкликати до себе воїнів. І багато хто намагався повернути до нього, але коні, знавіснівши від страху, не корилися. Один поранений воїн корчився на землі, кличучи на допомогу: ще мить — і він загинув під копитами. Нарешті, вождь стрибнув з коня, і воїни зробили те саме. Юрбою кинулись вони до річки, але тут їм шлях загородили Скажені Собаки.

— Швидше! Ми мусимо їх зупинити! — вигукнув мій дядько.

Ми помчали навперейми, але спізнилися. Скажені Собаки, не витримавши натиску, розступилися, й ассі-нібойни проскочили гай і з крутого берега пострибали в річку. На березі вони полишили свої ковдри й кийки, а багато хто відцурався навіть луків і рушниць. Річка тут була глибока, але вузька, і чимало воїнів перепливали під водою. Одначе непереливки було тим, хто не вмів пірнати. Вишикувавшись уздовж річки, ми стріляли в плавців. Востаннє змахнувши руками, дехто зникав під водою. Так ми ніколи й не довідалися, скільки тут загинуло ворогів.

На протилежному березі ріс чималий гай. Коли ассінібойни вибралися на сушу і зникли за деревами, ми припинили стрілянину. Мовчки подивилися ми вниз на річку, потім перезирнулися.

Залізна Сорочка гукнув звіддалік дядькові:

— Вождю, знайдімо місце для переправи і наздоженімо ворогів!

— А чим ти вбиватимеш їх? Голими руками? — озвався Швидкий Бігун. — Нехай усі полічать, скільки стріл та