Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 2"

"Комісія", створюючи "загальноросійські літописні зводи", зробила в розповіді про Олега чергову спробу "об’єднати" "Мерянську землю" з Києвом. Вона двічі запустила в "зводи" слово — "меря". Меря згадується під 882 роком — нібито вона брала участь у поході Олега на Київ, і вдруге — у 904—907 роках, де начебто вона брала участь у поході на Константинополь. Природно, згадка про "мерю" в обох походах — більш ніж дивна. Бо ж ми бачили раніше: рід Рюрика ніякого стосунку не мав до фінського племені мері. Цікаво інше. Саме похід Олега на Київ надав московським шовіністам першу можливість показати "силу і мідь північної Русі" наприкінці IX століття. Мовляв, захопив Олег Київ завдяки "мерянам з північної Русі". Хоч, як бачимо, "північна Русь" на той період була фінським етносом.

А на Константинополь "північна Русь" і поготів повинна була "сходити". Московському шовіністові подібне "ходіння на Константинополь" — бальзам на душу. Більше 300 років мріють про такий похід.

Однак зі словом "меря" катерининська "Комісія" загралася. Помилка стала черговим провалом. Згадавши на озерах Неро й Клещино мерю, "Комісія" підтвердила факт проживання її в межиріччі Оки і Волги на початку X століття. А та "Мерянська земля" уже в ті часи була "колискою великоросів". Похвалившись "перемогами" майбутніх "великоросів" над Києвом і Константинополем, Катерина II зі своєю "Комісією", нарешті, побачили потенційну небезпеку, яка таїлася в тих згадуваннях. На порозі було XI століття — час найбільшого розквіту Київської держави. Якщо далі в "загальноросійські літописні зводи" запускати вигадки про мерю, яка нібито бере участь у житті Київського князівства, то як виплутатися з цієї прірви потім? Виходило, що московським етносом ставали винятково фінські племена. А метою московської влади було посягання на слов’янську та візантійську спадщини. Фіно-татарське минуле Московії геть-чисто відкидалося.

Ось чому із цього часу фінське плем'я меря і навіть саме поняття "Мерянська земля” назавжди зникають із "загальноросійських літописних зводів". Начебто плем’я мерян випарувалося із земної поверхні. А земля мері перестала існувати. Київські князі зі своїми київськими літописцями геть-чисто "забули" на цілих сто років про свої мерянські володіння. Неймовірний історичний парадокс!

Послухаємо російського історика: "На порозі цього періоду, на початку X століття, саме ім’я Мері, аборигенів країни, зникає в сенсі етнографічного терміну і заміняється через сторіччя, на початку XI століття, іншим терміном "землі Ростовської", а потім у половині... XI сторіччя одержує повну свою назву: "землі Ростовської і Суздальської" [9, с. 63—64].

Ось чому на 100 років зникли із "загальноросійських літописних зводів" згадки про мерю і мерянську землю. Тривала копітка підготовка до запуску нової "загальноросійської облуди". За час правління Олега в Києві, з 882 до 912 року, літописи ні одним словом не повідали про життя не лише мерянської землі, а й навіть — новгородської.

Князя Олега новгородська земля, яку він покинув, не цікавила. І це цілком закономірно. Олег упокорював (військовою силою) слов’янські племена, які оточували Київ. Тому "Повість минулих літ" розповідає про воєнні дії князя проти древлян, сіверян, радимичів. Він не міг покинути Київ, не підкоривши собі племена, що його оточували. Це аксіома! Тільки після цього він спрямував свої військові зусилля на південь. Про північ — забув.

У 912 році князя Олега не стало. Як бачимо, "загальноросійські літописні зводи" ні єдиним словом не згадали про "Олегові володіння" у новгородській і мерянській землях. Тих володінь просто не існувало.

Можливо, катерининська "Комісія” мала бажання вклинити в давній літопис слова про військові походи Олега на мерю і мурому, однак проробити подібне не змогла. Той текст був би шитий білими нитками. Ведучи війну задля об’єднання слов'янських племен навколо Києва, а їх налічувалося більше десятка, не можна було перервати цю місію та піти за тисячі кілометрів у глухі нетрі, щоб невідомо кого підкоряти.

Треба також пам’ятати: у XII столітті прямих доріг, що з'єднували б Київ із межиріччям Оки і Волги, не існувало.

Отже, у 912 році великим Київським князем став Ігор.

ВРЕ подає такий текст про становлення Київського князівства: "Спадкоємець Олега князь Ігор продовжував активну зовнішню політику. У 913 (році) через Ітиль (Волгу) він пройшов все західне узбережжя Каспію" [16, т. 12, с. 96].

Аналогічні згадки є в "загальноросійських літописних зводах". На підставі цих згадок про похід князя Ігоря 913 року "через Ітиль (Волгу)... на західне узбережжя Каспію" багато російських істориків робили висновок, нібито це якимось чином пов’язане з мерянською землею.

Однак розумній людині зрозуміло: шлях із Києва на західне узбережжя Каспію ніколи не проходив через тайгове межиріччя Оки і Волги. Брехливі натяки російських істориків про можливий зв’язок цього походу з колискою великоросів — недоречні. До слова, існують й інші докази, що спростовують подібні натяки.

У 922 році Арабський Халіфат направив до булгарського царя Алмуша велике посольство. Метою його було насадження ісламу серед булгар, про що й просив цар Алмуш. До складу посольства входив Ахмед Ібн-Фадлан, який залишив потомству опис того походу.

Великий караван із сотень верблюдів, мулів і коней пройшов шлях від Бухари до Хорезма, а далі — повз сучасні міста Бейнеу, Кульсари, Гур’єв, Уральськ, Самара — до устя річки Ками, тобто до впадіння Ками у Волгу. Саме в тому місці 922 року була стоянка царя булгар Алмуша.

Ібн-Фадлан змалював картину життя багатьох племен того часу, з якими мав контакт. Серед них: печеніги, булгари, хазари, огузи і навіть — русичі. Він засвідчив міць Хазарської держави, оскільки цар булгар корився і платив данину Хазарському Хакану (царю). Однак Ібн-Фадлан і словом не згадав про похід русів (князя Ігоря) на хазар, хоча той похід, згідно з московською версією, відбувся за кілька років до експедиції арабського Халіфа. Про таку значну подію не міг не знати Ібн-Фадлан. Похід князя Ігоря зачіпав інтереси абсолютно всіх племен, з якими входило в контакт посольство, і навіть самого Халіфату, володіння якого були безпосередньо на Каспії.

Ми не говоримо про Хазарський Каганат, який князь Ігор повинен би був розтрощити, і самих волзьких булгар, які цю подію ніколи б не випустили з уваги. Однак про похід русів на хазар 913 року ні араби, ні булгари, ні огузи, ні печеніги не відали. А Хазарський Хакан у 922 році був у розквіті сил. Адже навіть дочку Алмуша примусово взяв собі за дружину.

Не знали безпосередні свідки далекого X століття про похід Київського князя Ігоря на "західне узбережжя Каспійського моря".

Як бачимо, і князь Ігор, що правив у Києві до 945 року, ніякого стосунку