Читати книгу - "Останнє бажання"

— Не ваше діло,— глянув на нього Дхун, і в його погляді не було дружелюбності.— Розумних дівчат у себе в містах переслідуєте, на багаттях спалюєте. У нас цього не було й не буде.

— Ви мене не зрозуміли,— холодно сказав відьмак.

— І не намагаюся,— пробурчав Дхун.

— Я це помітив,— процідив Геральт, теж не надто сердечно.— Але одну основну річ призвольте зрозуміти, шановний Дхуне. Нас як, і раніше, не зв'язує ніякий договір, я як і раніше не зобов'язаний вам нічим. У вас немає підстав вважати, начебто ви прикупили собі відьмака, який за срібний гріш або півтора зробить те, чого ви зробити не вмієте. Або не хочете. Або… не можете. Отож, шановний Дхуне, ви ще не купили відьмака, і не думаю, щоб це вам удалося. При вашому-то небажанні що-небудь розуміти.

Дхун мовчав, з-під лоба дивлячись на Геральта. Кропивка кашлянув, повертівся на лаві, возячи постолами по глинобитній підлозі, потім раптом випрямився.

— Пане відьмак,— сказав він.— Не сердіться. Скажемо, що і як. Га, Дхуне?

Посадський солтис згідно кивнув.

— Коли ви сюди їхали,— почав Кропивка,— ви бачили, як тут усе росте, які тут сходи. Таке іноді вимахає, що де в іншім місці й мріяти важко. Навіть неможливо. Ну от. Оскільки в нас саджанці, та й зерно — штука превідмінна, ми й данину цим платимо, і продаємо, і обмінюємо…

— Що це має спільного із чортом?

— Має. Дідько раніше начебто б капостив і різні штучки підлаштовував, а тут раптом почав зерно красти потроху. Тоді ми йому стали класти помалу на камінь у коноплях, думали, нажреться й відстане. А ні, продовжував красти. А коли ми від нього запаси ховати почали по складах та сараях, що на три замки замикаються, то він як сказився, ричав, бекав, «ук-ук» кричав, а вже коли він укукати починає, то краще ноги в руки. Погрожував, мовляв…

— …трахати почне,— вставив Жовтець із добродушною усмішкою.

— І це теж,— підтакнув Кропивка.— Та й про червоного півня нагадував. Довго казати,— коли не зміг більше красти, зажадав данини. Велів собі зерно й інше добро мішками цілими носити. Тоді ми озлилися й усім сходом вирішили йому хвостату задницю відбити. Але…

Кропивка кашлянув, опустив голову.

— Нема чого кружляти-то,— зненацька проговорив Дхун.— Невірно ми пана відьмака оцінили. Валяй усе як є, Кропивко.

— Бабка заборонила дідька бити,— швидко проговорив Кропивка,— але ми-то знаємо, що це Ліліє, бо ж бабка… Бабка тільки те каже, що їй Ліліє велить. А ми… Самі бачите, пане відьмак, ми слухаємося.

— Помітив,— поморщився Геральт.— Бабка може тільки бородою трясти й бурмотати текст, якого й сама не розуміє. А на дівчисько ви витріщаєтеся, як на статую богині, розкривши роти, не дивитеся їй в очі, але намагаєтеся вгадувати її бажання. А її бажання — для вас накази. Хто вона, ця ваша Ліліє?

— Так ви ж відгадали, пане. Віщунка. Ну, Мудра, значить. Тільки не кажіть про це нікому. Просимо. Коли до князя дійде або, не бороньте боги, до намісника…

— Не бійтеся,— серйозно сказав Геральт.— Знаю, в чім річ, і вас не видам.

Дивні жінки й дівчата, що зустрічались по селах, яких жителі називали віщунками, або Мудрими, не користувалися особливою симпатією у вельмож, що збирали данину і тягли жили із селян. Селяни завжди зверталися за порадою до віщунок, майже з будь-яких питань. Вірили їм сліпо й безмежно. Прийняті на основі таких порад рішення найчастіше повністю суперечили політиці хазяїв і владик. Геральт чув про зовсім радикальні й незрозумілі випадки — про знищення племінних черід, припиненя сівби або збирання й навіть про переселення цілих сіл. Владики переслідували «марновірство», найчастіше не вибираючи засобів. Тому селяни дуже швидко навчилися приховувати Мудрих. Але слухатися їх не перестали. Тому що одне, як підказував досвід, не підлягало сумніву — по великому рахунку завжди з’ясовувалося, що Мудрі праві.

— Ліліє не дозволила нам убити дідька,— продовжував Кропивка.— Веліла зробити так, як вчить книга. Ви вже знаєте — не вийшло. Уже були неприємності із сеньйором. Коли ми віддали зерна менше, ніж призначено, він розізлився, кричав, що поквитається з нами. Про дідька-то ми йому ні-ні, бо ж сеньйор строгий аж страх, як і в жартах нічогісінько не розуміє. І тут ви з'явилися. Ми запитували Ліліє, чи можна вас… найняти?

— І що?

— Через бабку сказала, що спочатку їй треба на вас глянути.

— І глянула.

— Ага. І визнала вас, ми це знаємо, уміємо зрозуміти, що Ліліє визнає, а чого ні.

— Вона не вимовила ні слова.

— Вона нікому, окрім бабки, слова не зронить. Але якщо б вас не визнала — у хату б не ввійшла нізащо.

— Гм… — задумався Геральт.— Цікаво. Віщунка, яка, замість того щоб провіщати, мовчить. Звідки вона взялася?

— Не знаємо, пане відьмак,— буркнув Дхун.— Але з бабкою, як стверджують старі, теж так було. Попередня бабка теж приголубила неговірку дівку, таку, шо з'явилася невідомо звідкіль. А та дівка — то саме наша теперішня бабка. Дід мій говорив, мовляв, бабка таким маніром перероджується. Зовсім як місяць на небі відроджується й щораз стає новий. Не смійтеся…

— Я не сміюся,— покачав головою Геральт.— Я досить багато бачив, щоб мене могли насмішити такі речі. До того ж я й не думаю сунути носа у ваші справи, шановний Дхуне. Мої запитання мають на меті встановити зв'язок між Ліліє й дідьком. Ви, мабуть, уже й самі зрозуміли, що такий зв'язок існує. Тому, якщо вам дорога ваша віщунка, то щодо дідька я можу вам дати тільки одну пораду: ви повинні його полюбити.

— Знаєте,— сказав Кропивка,— тут не тільки в дідькові справа. Ліліє нікому не дозволяє зробити нічого поганого. Жодній істоті.

— Звичайно,— вставив Жовтець.— Сільські віщунки походять із того ж кореня, що й друїди. А друїд, коли ґедзь ссе його кров, так він тому ще й смачного побажає.

— Точно,— слабко посміхнувся Кропивка.— Саме в яблучко. Те ж було в нас і з дикими свинями, які по городах занадилися лазить. І що? Гляньте у вікно. Городи як на картинці. Віднайшовся спосіб, Ліліє навіть не знає який. Чого око не бачить, того серцю не шкода. Зрозуміло?

— Зрозуміло,— буркнув Геральт.— А як же.