Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі. Т. 1"

зашкарублими ручищами розсадив нас із французами круг себе на лавах (теж, до речі, очеретяних) і почав щось поважно розказувати невідомим мені аймарським діалектом; шкіпер перекладав усе на іспанську. Президент розповідав про технологію побудови острівців з тотори, про те, з чого живуть його одноплемінники, про полювання на качок над озером (навіть показав стару ґнотову рушницю, що заряджається з дула, з якої його люди нібито стріляють качок), про цілющі властивості тотори тощо. За словами Тіто, створення плавучого острова починається з того, що з озерного дна на мілині під берегом, де росте очерет, вирізають великі блоки торфу. Ці торфобрикети настільки просякнуті всякою зеленню, що самі по собі тримаються на воді (при цих словах президент Тіто взяв до рук маленький брикетик, схожий на шматок коров’ячого лайна, і опустив його в миску з водою, експериментально довівши, що він справді не тоне). Вирізані блоки зв’язують між собою дротами чи лескою. Затим із дна вирізають нові брикети, які вкладають на перші, і всю цю конструкцію знову скручують мотузками. Так триває доти, доки плавуча маса не зможе витримати людської ваги. Потому на верхньому шарі саджають очерет. Тотора потроху проростає, її листя зрізують і встеляють ним весь острів так, щоб кожен наступний шар лягав упоперек попереднього (це додає міцності острівній поверхні). Коли шарів очерету назбирається достатньо, щоби по конструкції можна було ходити, не провалюючись у мокрий торф, острів вважається готовим до здачі в експлуатацію. Насамкінець на ньому зводять очеретяні житла та облаштовують місце для човнів.

Поки Тіто розказував, я примітив на острові одну річ, яка зовсім не вписувалась у навколишню автентично-аскетичну обстановку. У проході між двома хатинками, схована від допитливих очей, вилискувала на сонці невелика фотоелектрична панель. За першої ж нагоди, тицьнувши пальцем на сонячну батарею, я нахабно спитав у Тіто:

— Пане президенте, а це що таке?

Перуанець відразу трохи знітився, а потім неголосно пробубнів, опустивши погляд:

— Ну, телевізор треба ж якось дивитися…

Після лекції французи упрохали Тіто покатати їх на човні (ви будете сміятися, але човен теж зроблений з очерету), а ми з Яном залишилися на острові: розглядати очеретяні хатинки, фотографуватися на очеретяних ліжках остров’ян та лазити на оглядову вишку.

Повсюди за мною та чехом невідступно совалися тлусті жіночки з мішками, заваленими дешевими сувенірами. Я роздумував, чи не купити собі точну модельку човна, точно таку, на якому Тіто щойно відправився у плавання з французькою делегацією (думаю, не варто казати, з чого виготовлена модель), однак ті човники, які пропонували острів’янки, були виконані дуже недбало й неохайно і геть мені не подобались.

Втім, на острові була одна моделька, змайстрована настільки старанно та вміло, що я просто не міг відвести від неї погляд. Щоправда, була одна проблема: моделька належала до особистої колекції президента Тіто і не продавалася. Нині вона покоїлася на пеньку, з якого президент розказував нам про свій плавучий острів і показував, що торф не тоне в тазику. Повірте, жоден інший човник не міг зрівнятися з улюбленою моделькою Тіто за красою та точністю обробки. Ян, мій доблесний товариш, теж, ясна річ, не міг пропустити повз свою увагу такий шедевр суднобудівного мистецтва.

— Я хочу цього човна, — зненацька проказав чех.

Коло пенька стояв худенький неголений перуанець, певно, охоронець майна президента. Він зразу навіть не втямив, що Ян звертається саме до нього.

— Я хочу придбати цього човна, — твердо повторив мій товариш.

Перуанець стрепенувся, злодійкувато озирнувся і полегшено зітхнув, коли побачив, що Тіто відплив з почесними французькими гостями в суміжні володіння. Затим він глипнув чесними очима на мого напарника і неголосно й зовсім непереконливо промовив:

— Цей човен не продається, пане…

Чесний перуанець дивився на нас із Яном наче дівуля, яка вголос проказала щойно «ні», але самими очима промовляє «так».

— Скільки? — незворушно запитав Ян.

— Двадцять п’ять нуебо солів, — не відводячи свого чесного погляду, чесно відповів перуанець. — Тільки давайте без здачі і… не показуйте човен Тіто.

Відтак мій напарник поспішно відрахував старому хитрунові запрошену суму і поквапливо сховав човен за пазуху.

«Сіра пума»

Достовірно невідомо, звідки походить назва озера. Дехто стверджує, що Тітікака з аймарського діалекту означає «сіра пума» (за деякими іншими джерелами — «кам’яна пума»). Цікавий факт: якщо дивитися на озеро з космосу, воно нагадує пуму, яка полює на кроля. Для цього слід трохи повернути зображення (так, щоб північ опинитася праворуч від спостерігача): тоді Велике Озеро стане тілом пуми, а Віньямарка — кроликом.

Пуми або гірські леви вважалися в Інків священними тваринами. В давнину вони в значних кількостях водилися довкола Тітікаки.

…Шкіпер дав останній прощальний гудок. Катер заторохкотів, затрясся і поволі відчалив від плавучого острова. Ті самі жінки, що зустрічали нас, пропонували сувеніри і співали нам пісень, махали на прощання хустинками, розчулено посміхаючись. Будьте певні: вони робили це щиро, і зовсім не через те, що ми купували їхні сувеніри чи платили за відвідання острова. Їм подобалася наша увага, їм лестив наш непідробний подив, коли ми дивом дивувалися з умов, у яких вони живуть. Я так само щиро махав їм у відповідь і усміхався, з сумом проводжаючи очима унікальний очеретяний острівець — крихітний світ із кількох хатинок з тотори, в якому нащадки древнього народу Урос примудрялися виживати протягом скрутних часів.

Шкіпер узяв курс на схід-південь-схід, прямуючи до острова Такіле. Береги Тітікаки поволі віддалялися, на озері здійнялась висока хвиля, наче на морі. Десь дуже далеко на горизонті вималювалася нерівна голуба смужка — то проступили височенні гори на болівійському березі. За кілька хвилин наш катер віддалився настільки, що гостинний плавучий острів перетворився на нешироку жовто-коричневу смужку, яка нерухомо застигла на чорній воді. А я і далі стояв на верхній палубі — не міг відвести від нього погляду.

А президент Тіто тим часом влаштовував «розбір польотів» своїм підлеглим, допитуючись, яка скотина посміла продати його улюблений очеретяний човник…

* * *

Біля Пуно є ще одна цікава місцина, яку я дуже хотів відвідати перед тим, як залишити Тітікаку і продовжити рухатись на південь Перу. Сійюстані — доінкські поховання на березі озера Умайо, створені у формі велетенських циліндричних башт. Вежі зводив народ Колья, який населяв ці місця ще до навали Інків, їх використовували як гробниці чи поховальні склепи для родичів короля та знаті.

Царство Колья впало під натиском Інків на початку XV століття. Проте Інки не руйнували башти і чомусь продовжували використовувати їх для власних поховань. На жаль, на