Читати книгу - "Вічник"

рову і загрібав, бо так пристало робити з людськими кістками; як міг, загладив оту бійню землею і увінчав мирним хрестом; там я розжився на добре вбрання, майстершик, годинник, бритву, папір та писало, на німецький карабін гвинтової нарізки і скриньку патронів – тим сіромахам се вже не хибіло, а мені, хащовому галайді, само просилося до рук...

... І про те, як запримітив мене в місячному обливі старий вівчар, що перегодя назвався Олексою, і впав на коліна із зойком: «Воскрес святий чоловік! Благослови, отче Лавре». – «Не святий я і не отець, а радше син вам» (хоча що дивуватися: вицвілі косми на голові й бороді робили з мене дідища); звідтоді мали ми з Олексою потаємні стрічі, вівчар виносив мені в бесагах крупи, муку, олію, сушениці, мило й нитки, а від мене забирав у долину сухі гриби, шкури, різьблені з дерева бавки, зілля, масті і настоянки з прописами, як і від чого їх заживати; поголос про безіменного знахаря ширився Верховиною, і ліки замовляли аж з Мукачева, Дебрецена й Лемберга...

... І про черлених вовків варто згадати бодай попасом, бо й вони через монаший зшиток прийшли в мою явність. За чотири роки я злучив очищений до мене блаженним Лавром лісовий терен з моїм. Се означало, що половина хащі була впорана. Тоді я дався на північ. І коли розвідкова просіка була викінчена, відкрилася ущелина в скалі. Я запримітив, що звершення шмата роботи завжди підносить мені якийсь дарчик. Між брил звивався згори потічок і біля підніжжя сіявся рясним водоспадом. З болітця хлебтали воду два вовки. Та які! Були вони більшими за вівчарського пса, мали широкі голови, мохнаті стоячі вуха, притуплену морду і довгий пухнастий хвіст, як у лисиці. Шерсть була черлена, на спині темна, а на животі світла.

Я ніколи не видів такого звіра, хоча й чув від поважного Джеордже, що йому стрічалися рідкісні дикі альпійські собаки рудої барви. І що вони дуже люті, зграями кидаються на оленів і кіз, шматують їх на місці. Людині теж їх варто стерегтися. Мені сі звірі ще нічого лихого не заподіяли, і я вистрелив у небо. Вовки пружними скоками шусьнули в хащу.

Камінь ущелини громадився грудами іржавої руди. Від сього й вода здавалася черленою. Я пив пригоршнями і хлюпав собі на розпашілий вид. У борознах долоні лишилося кілька блискучих крупинок. Чи мені здалося? Підсунув під бризки шапку, вода хлюпотіла через вінця, а на споді танцювала золота насінина. Золото! Зміїстий потічок вимивав із черленої скали золото. Схимник натяком згадав про сю жилу, др якої сам він лишився байдужим. Тепер вона відкрилася мені – як плата за роки лісових труднацій. І смішно, і грішно. Я не знав, чи придасться мені колись золото, але, маючи хазяйську хіть, не міг пустити се на марноту. І став добувати золото, як добував хліб насущний, чи сіль, чи гойні трави.

Я сплів щільні лотки з мачули і вистелив ними русло потічка. Золоті лусочки осідали на кострубатих згинах. Раз на тижні я визбирував їх і зсипав до шкіряного рептушка, якого ховав у дупло ясеня. Чубатому дятлові, що зазніздився на моєму дворищі, ота хованка не заважала.

Пересипаючи якось золотий пісок у руках, я подумав: немає повного щастя в житті, лише крупинки його; немає цілої правди, лише піщинки її. Золоті піщинки правди, які належить збирати й громадити у скарб.

Кождий, хто прагне чуда від долі, від людей, від Неба, – чудо в тобі! Поглянь у дзеркало добрими, усміхненими очима – ти одне з чудес, сотворених Творцем. Він хотів створити тебе саме таким. Таким ти Йому потрібен. Будь собою! Приймай себе! Радій собі! Заглядай у себе – і знайдеш у сій криниці все. Бо дано тобі все, що потрібно. І понад се.

Переходили дні за днями.

Дні як дні, дні як роки і дні короткі, як заячий скок. І в їх протяжній низанці прийшов день, коли на скалі, в колесі висхідного сонця, явилися Божі люди. Вони, як чорні крем'яхи, стояли над урвищем, не подаючи голосу. Та я почув їх німе волання. Стовбуром ялини я дістався звично верха і вклонився прибутнім. їх було восьмеро, темна одіж поруділа на сонці, а в зморшки облич в'їлася курява. За плечима вони тримали, як свою долю, діряві жаливляні мішки.

«Брат Лавр покликав нас сюди», – мовив найстарший із них, що спирався грудьми на неотесану патерицю.

«Ви добре дійшли», – сказав я і поміг кожному спуститися в лісну чашу. Се було нелегко, бо ніхто з них не хотів випустити з рук своєї ноші. Пізніше я дізнався, що несли ченці книги, ікони й церковне начиння, яке вдалося спасти від погромленого прийшлою владою монастиря. Дивом і самі порятувалися, бо инших похапали й запакували в худобні вагони.

Перед печерою братове вклякли. А далі цілу ніч молилися при мощах. Я поклав їм на поріг воду.

Другого дня ми видовбали в горі крипту. Камінь – диво дивне! – піддавався, як сир. Встелили нішу мохом, умостили кости блаженного Лавра і замурували. По відправі я кожному простягнув завиту в листя печену рибину і корж. їли вони стоячи і мовчки, як у дорозі. Наївшись, старий чернець облизав кленовий лист і всміхнувся дитинними очима:

«Тепер лише Господь знає, куди нам іти».

«Ви дома», – сказав я. А подумки докорив собі, що мовив се, як хазяїн.

Смішна людина в своєму мізерному марнославстві. Ченці босоного топталися на сухій глиці, а над ними могутніми банями здіймалися зелені храми смерек. І я мимобіжно стовпив очима вигідне місце під зруб для келій, горбок для церковці. Долоні аж хапав солодкий свербіж за топорищем.

Раптом старий монах легко нахилився і поклав голову до моїх ніг:

«Спасибі тобі, добрий самарянине».

Я настільки збентежився, що не знав, що на се й ' сказати. Хіба що запропонував їм своє житло, бо сам міг перебути і в колибі. Отці на се не пристали. Було рішено, що поки збудується якась обитель, вони розмістяться в печері преподобного Лавра. Тоді, радив я, треба розібрати камінну стіну, якою усопший чомусь перегородив простору печеру. Паїсій (так звали найстаршого) і се відхилив:

«Ми будемо гостями, наймачами сієї чудовної келії, і не сміємо порушувати її первісного укладу».

Тіснява й темрява, в якій вони замешкали, гнітила мене, але не їх. (Пізніше, коли ми розділяли колодами кожному окремий закуток, мене ще більше вразив розказ