Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

Узагалі Бар оминули великі битви, і лише хвилі татарських орд розбивалися до його мурів, обламуючи до них зуби. Могутній гарнізон міста, на чолі з призначеним сеймом старостою завжди цупко стояв на охороні міста – на наймання ландскнехтів тут не шкодували коштів, адже вони утримувалися за рахунок маєтків, що належали до замку, а саме: сімох фільварків, чотирнадцяти ставків, десяти млинів і великої пасіки. Решта більш-менш великих мануфактур у Барі належала ордену єзуїтів, допущеному сюди ще покійним гетьманом Жолкевським, чию безталанну голову турки колись засолили в бочці й забрали із собою в Стамбул як трофей Цецорської перемоги.[54] Єзуїти володіли пивоварнею, цегельним та свічковим заводами, ставками, заїжджими дворами і шинками. Навіть будинок ратуші, у якому зараз Конєцпольський приймав Омелька, належав єзуїтському колегіуму.

За укріпленнями і будиночками передмістя, відкриваючись зараз захопленому погляду Івана, лежала широка подільська рівнина. Пагорби, порослі лісом, болотисті, вкриті очеретом низини; на обрії досить велике плесо ставу блакитним дзеркалом контрастувало з жовтим морем пшениці на навколишніх нивах. І на цьому живописному тлі здіймав свої вежі замок Конєцпольського, до якого й вела дорога. Островерхі верхів'я дахів на вежах, гармонійно поєднані між собою високими мурами з червоної цегли, не говорили, кричали про вельможний сан того, хто міг дозволити собі проживання серед старовинних залів, галерей та відкритих терас, які купалися в променях літнього сонця.

Здолавши підйом, ридван зупинився поблизу кількох крамниць, які, немов мухи, обліпили під'їзд до замку. Богун нерішуче зупинив коня біля нього, але, відчувши на собі підозрілі погляди жовнірів, знову торкнув коня острогами. Коли проїздив повз карету, двері її відчинилися, і назовні зі сміхом виплигнули дві дівчини. Вони взяли одна одну під руку і попрямували до крамниць, пройшовши прямо під носом Іванового коня. Богун завмер. Ковзнувши по ньому байдужим поглядом, пройшла колишня бранка, яку він купив у Савки за кухоль горілки і зігрів у придніпровських степах смердючим від кінського поту кобеняком.

– Беатко, обережніше! Ще під коня попадемо, бачиш, їздять тут, як несамовиті! – промовила вона.

Симпатична білявка, до якої було звернуто такі слова, непривітно поглянула на Богуна і щось прошепотіла на вухо подрузі. Та кумедно прикрила вуста ручкою і пирснула від сміху. За мить обидві зникли за дверима крамниці…

Коли через кілька годин Іван переступив поріг, над яким шкірилась жовтими іклами облізла кабаняча голова, Омелько вже був у корчмі. Пив пиво з величезної дерев'яної кружки і вів жартівливу розмову з огрядною молодицею, яка прислужувала за столами. Побачивши Богуна, махнув йому рукою.

– А! Он де ти, а я тут уже непокоїтись почав – чи не причарувала бува тебе яка міщаночка.

Іван пропустив Омелькові слова повз вуха. Мовчки сів за стіл і дістав з кишені люльку.

– Що там, уладналось? – спитав задля розмови.

– Ще б пак. Хіба ти не знаєш, що складно отримати гроші? А віддати їх – це справа кількох хвилин. Де ти, до речі, так довго був?

– Так… По місту поїздив. Поглянув, що тут і де.

– Ну, і як тобі?

– Що як?

– Місто.

– Місто як місто. Брудно лишень.

– Що є, то є. Ти ще в жидівській частині не був. Там справжня клоака.

Іван скривився, пригадуючи смердючі купи сміття, повз які приїздили вузенькими вуличками Бару.

– Коли будемо вирушати? – запитав він.

– А що, таки скучив додому?

– Не знаю, ніби є трохи.

– Ну, то, може, поснідаємо, поспимо часинку, і вперед?

– Чи варто знову, на ніч глядячи?

Омелько уважно подивився на Богуна.

– Чи тебе тут що тримає?

Іван знітився.

– Ні. Хотів відпочити з дороги.

– А! Ну добре, добре… Оксано, а подавай лишень до столу. Дивись, у мене козак молодий та голодний. Я в такому віці сам міг півтеляти з'їсти, тож діставай усе, що маєш! – звернувся він до шинкарки.

Та поспіхом почала виносити страви. Коли нахилилась над столом, Омелько жартома плеснув її долонею по сідниці.

– Ех, Оксано, ех, красуне! І чом я не твій чоловік?

Шинкарка різко випрямилась і піднесла під ніс Деривуху маленького пухлого кулачка.

– А от це бачив? Бач, руки розпускає!

– Ну-ну, не гарячись. Де ж тут стримаєшся, коли ти така…

– Яка? – примружилась Оксана.

– Велика та гарна! Я, як тебе побачив, одразу спокій втратив.

– Усі ви на один кшталт. Базікало, воно і є базікало.

– Що ти, я не такий!

– Не такий! А який же? Перекотиполе – подув вітер, і слідів катма. Чи я вас не знаю? Мала вже одного. Теж базікав, базікав…

– І що ж?

– Та те, що кажу. Уже п'ятий рік ні слуху ні духу.

Шинкарка пішла. За мить уже поверталась з тарілками холодцю, смажених ковбас та гречаників. Виставила все на стіл.

– Славно! – підсумував Омелько. – Ще горілочки б нам… кварту! Для початку.

Незабаром з'явилася і горілка.

– Ну то як, підеш за мене? – Омелько підвівся і вхопив шинкарку за стан. Та одразу ж відсторонилася.

– А ну тебе до дідька! Забиваєш баки бідній жінці.

– А от і ні!

– Та що ти кажеш! У тебе ж на пиці написано.

– Що написано?

– Те, що вже якусь обплутав, бач, як понівечила!

Омелько хвацько підкрутив вуса:

– Ту обплутав, а от тобі їй-бо не збрешу!

Оксана якось мимоволі зітхнула і змахнула рукою, кинувши на Омелька недвозначний погляд:

– Та їжте вже, піду поки до шинквасу.

Розливаючи по чарках оковиту, Омелько підморгнув Іванові:

– А дійсно! І чого маємо поспішати, ніч попереду!

Іван тільки й посміхнувся:

– Твоя правда, курінний, і навіщо воно, коней томити?

IV

Коли темрява вкрила місто, і вежі замку, та нагріті за день сонячними променями мури поступово віддавали своє тепло нічній прохолоді, вартові на підйомному містку перед замковою брамою почули неподалік від себе тихе шарудіння. Насторожившись, один з них вихопив пістолет і уважно почав вглядатися в темряву, обіпершись на огорожу містка. Кілька хвилин він уважно вглядався в ніч, нюхав пахуче повітря і прислухався до найменшого шелесту. Тиша.

– Цо тут, Вацику? – підійшов до першого ще один вартовий.

– Я нє вім, цо то є. Альбо шарудів хто?

– Певно, кіт тенде.

– Може, й кіт… – Вацик зняв із вбитого у стіну кілка ліхтар з крихітними закіптюженими віконцями і повернувся до поруччя мосту, під яким у глибині рову дзюркотіла вода. Витягнувши руку, посвітив у темряву.

– Аби, курва, лотрів не принесло. Нам тоді бардзо зле буде, сам знаєш.

– Та кудою він прослизне? Йдемо краще по келиху венгржини хильнемо. Ніч нє мала!

Вацик ще кілька хвилин вдивлявся