Читати книгу - "Голодні ігри"

— У тебе заможні спонсори, — мовила вона тужливо.

— Тобі ще нічого не присилали? — запитала я. Вона заперечно похитала головою. — Ще пришлють. От побачиш. Що ближче ми будемо до кінця, то більше людей зауважить, яка ти метка.

Я перевернула м’ясо.

— Ти не жартувала, коли говорила про союзництво? — запитала вона.

— Ані стілечки, — відповіла я.

Я майже почула стогін Геймітча: зв’язалася зі слабкою дитиною! Але вона була мені потрібна. Тому що вона живуча, а ще я їй довіряю. Вона мені нагадує Прим.

— Гаразд, — сказала вона, й ми потиснули руки. — Домовилися.

Звісно, цей союз тимчасовий, але навіщо згадувати про це зараз?

Рута зробила свій внесок у вечерю — жменьку їстівних корінців. Підсмажені на вогні, вони мали різкий солодкавий запах пастернаку. Рута також упізнала пташку — це дикі птахи, в їхньому окрузі їх називають дикими грусьми. Іноді в сад прилітає ціла зграя грусей, і це означає, що буде гідний обід. На якийсь час ми замовкли: поживна їжа поглинула всю нашу увагу. М’ясо груски було чудове, таке жирненьке, що коли кусаєш, по підборіддю стікає лій.

— Ох, — зітхнула Рута. — Я ще ніколи не з’їдала цілу ніжку сама.

І я готова побитися об заклад, що так воно й було. М’ясо потрапляло до її рук зовсім не часто.

— Можеш з’їсти ще одну, — мовила я.

— Справді? — запитала вона.

— Бери все, що хочеш. Тепер, коли в мене є лук і стріли, я зможу підстрелити ще. До того ж у мене є сильця. Я покажу тобі, як їх ставити, — сказала я. Рута досі невпевнено дивилася на м’ясо. — Бери, — підохотила я, простягнувши їй ніжку. — І так м’ясо довго не протримається, а в нас є ще цілий заєць.

Зрештою апетит узяв гору і, затиснувши ніжку в руках, Рута відкусила добрячий шмат.

— Я думала, що в Окрузі 11 більше їжі, ніж у нас. Адже ви її вирощуєте, — мовила я.

Очі Рути округлилися від здивування.

— О ні, нам заборонено їсти те, що ми вирощуємо.

— За це вас арештують? — запитала я.

— Порушника привселюдно шмагають батогом, — пояснила Рута. — Наш мер дуже суворий і уважно за цим стежить.

З виразу її обличчя можна було з певністю сказати, що таке траплялося частенько. В Окрузі 12 публічне шмагання — рідкість, але й таке можна було побачити. Теоретично нас із Гейлом мусили б шмагати мало не щодня за те, що ми вешталися лісами. Теоретично покарання повинно бути ще суворішим, але чиновники Округу 12 занадто вподобали нашу дичину, щоб це допустити. До того ж наш мер, батько Мадж, здається, не дуже полюбляв такі видовища. Можливо, у найменш престижного, найбіднішого округу, який до того ж усі висміюють, є свої переваги. Наприклад, Капітолій повністю нас ігнорує, поки ми не сіпаємося й тихо видобуваємо встановлені норми вугілля.

— Вдома ви маєте достатньо вугілля? — запитала Рута.

— Ні, — відповіла я. — Ми змушені купувати його, а ще дещицю заносимо в хати на черевиках.

— Під час збирання урожаю нас годують трохи краще, щоб ми довше працювали, — мовила Рута.

— А хіба діти не повинні ходити до школи? — запитала я.

— Під час жнивовиці — ні. Тоді працюють усі, — сказала Рута.

Було цікаво слухати про її життя. Адже нам заборонено спілкуватися з жителями інших округів. Я б і не здивувалася, якби продюсери вирізали нашу розмову, бо хоча вона здавалася абсолютно безневинною, влада не хоче, щоб люди з різних округів знали про життя одне одного.

Рута запропонувала переглянути всю їжу, яка залишилася, щоб знати, що в нас є. Вона вже бачила майже всі мої запаси, залишилося ще кілька крекерів і смужок бекону. Рута назбирала багатенько корінців, мала трохи горіхів, зелені й навіть жменьку ягід.

Я уважно вивчила незнайомі ягоди.

— Ти впевнена, що вони не отруйні?

— Впевнена. Вони ростуть у нас удома. Я їла їх усі ці дні, — мовила вона і з цими словами закинула кілька ягід до рота.

Я невпевнено з’їла одну, і виявилося, що вона така ж смачна, як наша ожина. Годі було шукати кращого союзника, ніж Рута. Ми розділили харчі порівну, про всяк випадок. Якби ми опинилися нарізно, то кожна з нас була б забезпечена їжею на кілька днів. Окрім їжі, у Рути був іще шкіряний бурдюк для води, саморобна рогатка і додаткова пара шкарпеток. Також вона мала гострий камінець, який використовувала як ніж.

— Я знаю, що мої пожитки зовсім мізерні, — мовила вона, зніяковівши, — але я мала щодуху втікати від Рогу достатку.

— Ти вчинила правильно, — сказала я.

Коли я розклала всі свої речі, побачивши темні окуляри, вона широко роззявила рота.

— Як тобі вдалося їх роздобути? — запитала вона.

— Вони були в наплічнику. Та з них жодної користі. Вони не тільки не блокують сонячного проміння, але й спотворюють усе довкола, — мовила я і знизала плечима.

— Вони не від сонця, вони для темряви, — вигукнула Рута. — Іноді, коли ми збираємо фрукти допізна, нам видають такі окуляри, особливо тим, хто вилазить найвище, куди не проникає світло факелів. Одного разу хлопець, його звали Мартин, спробував украсти пару. Він заховав окуляри в штанях. Його вбили на місці.

— Вбили хлопця за те, що він узяв ось такі окуляри? — мовила я.

— Так, хоча всі знали, що він не становить небезпеки. У Мартина були проблеми з головою. Я маю на увазі, він поводився, як трирічна дитина. Він узяв окуляри погратися, — сказала Рута.

Раптом мені спало на думку, що в Окрузі 12 безпечно, мов на небі. Звісно, люди там постійно вмирають із голоду, але важко уявити, як миротворці вбивають дитину несповна розуму. В нашому окрузі є маленька дівчинка, онучка Сальної Сей. Вона увесь час блукає Горном. У неї також не все гаразд із головою, але люди ставляться до неї, як до кімнатної тваринки: кидають їй залишки їжі та всілякі дрібнички.

— То для чого вони? — запитала я в Рути, взявши окуляри в руки.

— Коли надворі стемніє, сама побачиш, — відповіла вона. — Одягни їх сьогодні ввечері, коли сяде сонце.

Я віддала Руті кілька сірників, а вона ще раз