Читати книгу - "Садівник з Очакова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Степан ледь помітно посміхнувся.
— У цій книзі написані серйозні речі! — сказав він. — Ти уважніше вчитуйся!
Спогади про вчорашній вечір перервала вантажівка, що загуркотіла за вікном. Ігор повернувся до ліжка, ліг. Вимушене тимчасове ув’язнення в своїй кімнаті налаштовувало на спілкування. Вчора він однаково радів і розмові з Коляном, і бесіді з садівником. Сьогодні ж вечір тягнувся безглуздо і повільно. Мати дивилася телевізор. Лікар зі швидкої допомоги прийшов і пішов, сказавши, що рана на диво швидко загоюється.
Ігор вже вирішив погасити світло і лягти спати, як до кімнати постукав і зазирнув Степан, одягнений у новий костюм.
— Ігоре, парасолю позич, — попросив він.
— Куди ви в таку негоду?
— Та в кафе, знайшов одне приємне місце.
— В коридорі, на вішаку, — підказав Ігор.
— Там жіноча, червоного кольору. А я у тебе чорну бачив!
Ігор пригадував місцезнаходження парасолі.
— Там подивіться, — вказав рукою на шафу, — зверху.
Садівник знайшов парасолю, подякував і пішов.
Ігор погасив світло, проте, довго не міг заснути. Сумбур думок крутився одночасно навколо Фіми Чагіна, леза в його тілі, Йосипа, «Книги про їжу», написаної тим таки Йосипом, Вальки з її страхом. В роті, чи то як післясмак, чи то як згадка, легко запекло, як тоді, після випитої у Фіми самогонки.
Ігор неохоче встав, пішов на кухню і, не запалюючи світла, налив собі чарку коньяку. Присів до столу, скуштував.
Йому здалося, що саме в такий час він зазвичай і пив коньяк, перш ніж одягнути міліцейську форму і вийти на знану лише ним одним дорогу в минуле, в Очаків 1957 року. Раптом Ігору стало страшно і холодно. Причину він не розумів, аж поки не зауважив, що сидить на кухні у самих трусах, а крізь відчинену кватирку тягне холодом, бо надворі періщить дощ.
Допивши коньяк, повернувся в ліжко, заліз під ковдру. Почав думати про руду Вальку. Непокоївся за неї, переживав.
— Не дай Бог, з нею щось станеться, — прошепотів Ігор, лежачи з розплющеними очима. — Не дай Бог! Я йому не подарую!
І в цих останніх своїх словах перед сном він вловив не свою, а чиюсь чужу злість і жорстокість. Ніби не він це сказав, а актор у кривавій кінодрамі.
Зранку в будинку зчинився незвичний шум. Щось дзвеніло. Рипіли двері. У кімнату швидкою ходою увійшла мати, поставила відро з водою, почала мити шваброю підлогу.
Ігор спостерігав за нею з ліжка кілька хвилин. Дивувався, що вона навіть не подивилася в його бік, не привіталася.
— Що сталося? — запитав нарешті.
— Брудно в домі, — заклопотано промовила Олена Андріївна. — А сьогодні гості приїжджають!
— Які гості?
— Дочка Степана зі Львова. Він вже за нею на вокзал поїхав, зустрічати.
Ігор встав, натягнув спортивні штани. Торкнувшись пальцями перев’язаної рани, здивувався майже повній відсутності болю.
— Поснідай, будь ласка, сам, — сказала мати, відірвавшись від швабри.
На кухні було вже прибрано, тільки підлога ще не висохла.
Підсмаживши собі яєшню, Ігор сів за стіл. Вікно вабило погляд своєю оновленою прозорістю. А за вікном — сухо і ясно. День обіцяв бути чудовим.
«То що, Степанова донька у нас житиме? — подумав раптом Ігор про дочку Степана. — Батько — в сараї, а донька — у нас? Оригінально!»
— У тебе є жінка? — заскочила Ігора зненацька мати, що стояла у дверях.
— Не зрозумів, — ошелешено протягнув Ігор.
— Жінка, старша за тебе, — додала Олена Андріївна.
Якби Ігор цієї миті їв яєшню, то певно, вдавився б.
— Що з тобою? — розреготався він. — Серіалів надивилася?
Мати мовчки підійшла до столу і поклала поряд з брудною тарілкою шкарпетки Ігора із заштопаними п’ятками.
— Думаєш, я життя не знаю? — запитала єхидно і пальцем торкнулася заштопаної п’ятки. — Знайди собі молоденьку дівчину і женися, тоді, може, дурне з голови вийде! І ніхто з ножем на тебе не буде кидатись!
— Та я… — почав, було, Ігор і замовк, глянувши на свої шкарпетки. — Це моя знайома. Побачила, що подерті…
— І не соромно до жінки в подертих шкарпетках ходити? — із саркастичною посмішкою на обличчі вигукнула мати. — Я тобі дивуюся!
Двері за мамою зачинилися. Ошелешений Ігор глянув на шкарпетки, скинув їх зі столу і ногою запхав під батарею.
— Т-а-ак, — пробурчав роздратовано.
Повернувся в свою кімнату.
— Ти б одягнув щось пристойніше, — знову в дверях з’явилася Олена Андріївна.
— А де вона спати буде? — запитально поглянув на матір Ігор.
— Гадаю, тут, — вона вказала на дбайливо перестелене ліжко сина.
— А мені в сарай йти? До Степана? Вчитися на бомжа?
— Степан — не бомж, — вступилася за садівника Олена Андріївна. — Він будинок купує. А ти можеш кілька ночей у моїй кімнаті на розкладачці переночувати!
— Будинок!? — новини цього ранку були настільки несподіваними для Ігора, ніби він щойно прокинувся від летаргічного сну. — Який будинок?
Пам’ять раптом повернула Ігора в недалеке минуле, коли Степан просив його розпитатися, чи не продаються в Ірпені два будинки на одній ділянці?
— Великий будинок, я вже і на оглядини ходила з Олею. Один — великий, а другий — менший.
Ігор зауважив, що мати, яка ще недавно шурувала підлогу в фіолетовому фланелевому халаті, тепер стояла одягнута в свою найкращу сукню, та ще й з бурштиновим намистом на шиї.
— Як ти почуваєшся? — запитала вона турботливо.
Ігор, вкотре за цей ранок, торкнувся перев’язаної рани. Рана відреагувала на дотик, проте біль був ниючим, а не різким.
— Та нормально, — відповів син.
— Тоді я тебе дуже прошу, одягнися пристойніше, — знову заговорила мати. — У тебе ж у шафі випускний костюм висить. Ти його майже не носив!
— Куди ж мені в костюмах ходити? Я і так людиною почуваюся, мені для цього краватка не потрібна! — заторохтів Ігор, та раптом щось зупинило його. Чи те, що мати сумно похилила голову, зрозумівши, на кого натякає Ігор; чи те, що сам відчув, що переборщив. Озирнувся на шафу.
— Ти хоч поясни: з якого дива костюм одягати? Я ж бачив її у Львові, нормальна дівчина! Їй фіолетово, в костюмі її зустрічають чи без. Вона сама в джинсах і светрі ходить!
— Та не про неї мова! — Олена Андріївна махнула рукою. — День сьогодні особливий для них! Ти ще замолодий, щоб зрозуміти. Вони ж будинки купувати йдуть, і хочуть, щоб ми також з ними… І Оля вже зібралася.
Ігор подумки лише подивувався своїй матері: як швидко після переїзду з Києва колишня мешканка столиці стала такою провінціалкою!
«Боже, як багато між ними спільного! І звідки що взялося?» — замислився він, дивлячись на матір і думаючи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Садівник з Очакова», після закриття браузера.