read-books.club » Пригодницькі книги » Знамення Долі 📚 - Українською

Читати книгу - "Знамення Долі"

150
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Знамення Долі" автора Роджер Желязни. Жанр книги: Пригодницькі книги / Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 49 50 51 ... 54
Перейти на сторінку:
носив як прикрасу на лівій стороні грудей — тонка штучка, якась золота пташка.

— Сюди! — Сказав він.

Він повернувся, і я поспішив за ним.

Він вів мене по дотичній до маршруту, по якому я увійшов в цю долину, назад і вліво. Чим далі, тим стійкішим ставав грунт під нашими ногами.

Нарешті ми вибралися на невисокий пагорб, який, здається, був абсолютно поза зоною тектонічного обурення. Тут ми зупинилися, щоб кинути погляд назад.

— Не підходьте ближче! — Прогримів звідти потужний голос.

— Спасибі. Люк, — подякував я.

Я перевів подих.

— Не уявляю, яким чином ти опинився тут і чому…

Він підняв руку.

— Зараз я хотів би знати одне, — вимовив він.

Він почухав коротку бороду, яка відросла в нього за досить короткий час, і одночасно показав мені перстень з блакитним каменем, яке він носив на пальці.

— Що саме, говори, — відповів я.

— Яким чином вийшло так, що той, хто зараз звернувся до нас, має твій голос?

— Прокляття! — Вигукнув я. — Адже він з самого початку здавався мені знайомим!

— Так у чому ж справа? — Наполягав Люк. — Ти ж знаєш? Кожного разу, коли тобі загрожує небезпека, він попереджає тебе — «Не рухайся далі!» Він це робить твоїм власним голосом, як луна.

— А ти давно йдеш за мною?

— Досить порядно.

— А ті бестії біля ущелини, де я розбив свій табір?

— Так, це я спас тебе від зустрічі з ними. Так куди ж ти прямуєш і хто з нами говорив?

— Поки що у мене є тільки підозра щодо того, що відбувається. І взагалі це досить довга історія. Але відповідь має знаходитися он за тією грядою пагорбів.

Я махнув рукою в бік блискавиць.

Люк теж глянув у той бік, потім кивнув.

— Що ж, тоді — вперед!

— Але там землетрус, і в самому розпалі, — зауважив я.

— Він, здається, обмежений цією долиною. Ми можемо зрізати шлях і обійти її стороною.

— І з ще більшою ймовірністю зустріти на своєму шляху ще одну подібну катастрофу.

Він похитав головою.

— Створюється враження, що той, хто намагається зупинити тебе, змушений накопичувати сили заново після кожної нової спроби.

— Так, але ці спроби стають все частіше, — відповів я, — і з кожним разом вони все ефективніші.

— Тому що ми все ближче до джерела, так? — Запитав він.

— Так.

— Тоді поспішімо.

Ми спустилися по протилежному схилу пагорба, потім піднялися на інший і знову спустилися.

Поштовхи до того часу вщухли настільки, що перетворилися в періодичне тремтіння грунту, а потім і зовсім припинилися.

Ми вибралися в нову долину, яка деякий час вела нас далеко вправо від нашої мети, потім плавно повернула у бік безплідних і голих пагорбів, у бік нашої мети, де танцювали блискавки і фіолетове небо розрізала низько нависла, схожа на хмару, площина.

Поки що ніяких нових небезпек не було.

— Люк, а що сталося тієї ночі на горі, в Нью-Мексико? — Запитав я якийсь час опісля.

— Мені тоді довелося швидко піти геть, — відповів він.

— А тіло Дена Мартінеса?

— Я забрав його з собою.

— Навіщо?

— Мені не хотілося залишати докази на очах у будь-якого випадкового перехожого.

— Але ж насправді це нічого не пояснює.

— Я знаю, — кивнув він.

Він перейшов на повільний біг.

Я біг поруч з ним.

— І ти знаєш, хто я такий? — Продовжив я.

— Так.

— Звідки?

— Не зараз, — сказав він. — Поговоримо про це після.

Він прискорив біг, я зробив те ж саме.

— І чому ти за мною стежив?

— Я ж врятував твою шкуру, хіба не так?

— Так, і я тобі вдячний, але все ж я хотів би отримати відповіді на свої питання.

— Наввипередки до того косого каменю, — запропонував він.

І він помчав щодуху.

Я теж кинувся бігти і наздогнав його, але як не старався, не міг вийти вперед. І дихали ми занадто важко, щоб задавати питання і відповідати на них.

Я змусив себе ще більше збільшити швидкість.

Він зробив те ж саме, тримаючись зі мною врівні. Похилена скеля — наша мета — була ще досить далеко. Ми бігли пліч-о-пліч, і я зберігав свої сили для фінішного ривка. Можливо, це було просто ненормально, але ми з Люком стільки бігали наввипередки… Тепер це була вже майже звичка. І старе суперництво. Він став бігати трохи швидше або я повільніше?

Мої руки працювали як поршні, ноги голосно тупотіли. Я взяв дихання під контроль і налагодив потрібний ритм.

Я вийшов трохи вперед, і Люк нічого не зробив у відповідь. Камінь раптом виявився набагато ближче, ніж здавалося.

Ми йшли в такому положенні приблизно півхвилини, потім Люк немов з ланцюга зірвавшись, з дивовижною легкістю обійшов мене…

Так, пора додати…

Я змусив свої ноги переступати ще швидше. Кров гуркотіла у вухах. Я зі схлипом втягував повітря і в мене всі сили тепер йшли на біг. Відстань між нами почало скорочуватися. Похило стояча скеля ставала все ближче і ближче.

Я встиг порівнятися з ним до того, як ми прийшли до фінішу, але, незважаючи на всі зусилля, так і не зміг обійти його.

Все так же пліч-о-пліч ми промчали повз камінь і разом звалилися на землю.

— Фотофініш, — видихнув я.

— Доведеться записати нічию, — прохрипів Люк. — Ти, як завжди, здивував мене в самому кінці.

Я витягнув свою флягу з водою і простягнув йому. Він прополоскав рот і повернув флягу мені. Поступово, роблячи ковтки по черзі, ми її спорожнили.

— Прокляття, — сказав нарешті Люк.

Він поволі підвівся на ноги.

— Подивимося, що за цими пагорбами.

Я встав і пішов поряд з ним.

Відновивши дихання, я відразу ж сказав йому:

— Схоже, що ти біса багато знаєш про мене, а я про тебе — майже нічого.

— Напевно, — кивнув він. — А краще було б навпаки. Я впевнений…

— Що це означає?

— Не зараз, — відповів він все тією ж фразою. — Після. Адже неможливо прочитати «Війну і мир» в обідню перерву.

— Я не розумію…

— Час, — сказав він. — Його завжди або занадто багато або катастрофічно не вистачає. І в даний момент у нас його дуже мало.

— Я зовсім заплутався.

— Ще б.

Пагорби поступово наближалися, а земля під ногами стала стійкішою.

Ми продовжували повільно, але неухильно просуватися вперед.

Я згадав припущення Білла і Рендома, попередження Мег. Подумав і про дивний патрон, який я знайшов в куртці у Люка.

— Там, куди ми йдемо, — почав Люк, перш ніж я встиг поставити своє питання, — Колесо-Привид, вірно?

— Так.

Він розсміявся.

— Значить, там, в Санта-Фе, ти говорив правду. Для твоєї машини і справді потрібне особливе

1 ... 49 50 51 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знамення Долі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знамення Долі"