Читати книгу - "Виховання почуттів"

Фредерік присів на стільчик і ласкавим голосом, яким звертаються до хворого, почав:

— Ви не сумніваєтесь, що я поділяю?..

Вона нічого не відповіла. Але далі, міркуючи вголос, промовила:

— Я ж йому даю повну волю! У нього не було потреби брехати.

— Атож! — сказав Фредерік. — Певно, це просто за звичкою, мабуть, він не подумав і, може, в інших, важливіших справах…

— А що ж, по-вашому, важливіше?

— Так! Нічого!

Фредерік вклонився з покірною усмішкою. В Арну все ж таки є й певні переваги: він любить своїх дітей.

— Ох! І робить усе, щоб їх пустити старцями!

— До цього призводить його занадто компанійська вдача; адже він, зрештою, добряга.

Вона скрикнула:

— А що воно означає — добряга?

Так Фредерік захищав його, висловлюючись у найневиразніший спосіб, якого лише міг добрати, і, хоча щиро співчував їй, однак у глибині душі радувався, відчуваючи велику втіху. З почуття помсти чи з потреби кохання, вона тепер кинеться до нього. Надії, надмірно зростаючи, посилювали його любов.

Ніколи вона не здавалася йому такою привабливою, безмірно прекрасною. Вона важко дихала, і раз у раз груди в неї здіймалися; її непорушні очі, здавалося, були захоплені якимсь внутрішнім видінням, а вуста залишалися напіврозтулені, ніби для того, щоб душу випустити на волю. Іноді вона міцно притискувала до уст хусточку. Фредерікові хотілося стати клаптиком того батисту, наскрізь просякнутого слізьми. Мимоволі він дивився на ліжко в глибині алькова, уявляючи її голову на подушці, і так виразно бачив усе те, що стримувався, аби не стиснути її в обіймах. Вона закрила очі, заспокоєна, нерухома. Тоді він підійшов ближче до неї і, нахилившись, став жадібно вдивлятися в її обличчя. В коридорі почулися кроки, то вертався Арну. Вони чули, як він зачинив двері в свою спальню. Фредерік знаком запитав її, чи не повинен він зайти до нього.

Вона в такий самий спосіб відповіла: «Так», — і цей німий обмін думками був ніби взаємною згодою, початком любовного зв'язку.

Арну, готуючись лягати, скидав сюртука.

— Ну, як вона?

— О! Краще! — сказав Фредерік. — Це пройде!

Але Арну був пригнічений.

— Ви її не знаєте! Тепер вона знервована!.. Ну ж і дурень прикажчик! Ліпше було б не дарувати Розанетті тієї проклятої шалі!

— Не шкодуйте! Вона вам, і не сказати, яка вдячна!

— Ви гадаєте?

Фредерік у тому не сумнівався. Свідченням цього є те, що вона спровадила старого Удрі.

— Ох! Любе ластівча!

І в нападі розчулення Арну хотів уже бігти до неї.

— Не варто! Я щойно від неї! Вона нездужає!

— Тим більше!

Він швидко знову одягнув сюртук і взяв свічника. Фредерік проклинав себе за це безглуздя і заходився втокмачувати йому, що цього вечора він задля пристойності повинен залишитися вдома з дружиною. Кидати її саму не можна, це було б зовсім погано.

— Кажу вам відверто — ви вчините дурницю! Туди нічого спішити! Підете взавтра! Ну, зробіть це для мене!

Арну поставив свічник і сказав:

— Ви добра людина!

III

Відтоді для Фредеріка почалося нещасне існування. Він став нахлібником у цьому домі.

Коли хтось у сім'ї хворів, він тричі на день заходив довідатися про здоров'я; він їздив по настроювача піаніно, вигадував тисячі приводів, щоб зайти у дім, із задоволеним виглядом терпів примхи мадмуазель Марти і ласки маленького Ежена, який щоразу гладив йому брудними руками обличчя. Він був присутній на обідах, під час яких господар і господиня, сидячи одне проти одного, не обмінювалися жодним слівцем, або Арну дратував її в'їдливими зауваженнями. По обіді Арну бавився у спальні з хлоп'ям, грався з ним у жмурки або носив його на спині, стаючи навкарачки, немов беарнець. Нарешті він ішов із дому, а дружина відразу починала розмову на тему, що була причиною безнастанних скарг: Арну.

Безпутність чоловіка обурювала її. Проте, мабуть, страждала також її гордість, і вона не приховувала відрази до цієї людини, в якої не було ні сумління, ні гідності, ні честі…

— Чи він просто божевільний! — казала вона.

Фредерік спритно схиляв її до відвертості. Незабаром він узнав усе її життя.

Батьки її, дрібні буржуа, жили в Шартрі. Якось Арну, малюючи на березі річки (у ті часи він уявляв себе художником), побачив її, коли вона виходила з церкви, й освідчився їй; з огляду на його маєтність батьки, не вагаючись, дали згоду. До того ж він шалено любив її. Вона додала:

— Боже мій, він і досі любить мене — на свій лад!

Перші місяці вони подорожували по Італії.

Арну, незважаючи на замилування краєвидами та шедеврами мистецтва, тільки те й робив, що скаржився на кепське вино і, задля розваги, влаштовував пікніки з англійцями. Вигідно перепродавши кілька картин, він узявся за торгівлю мистецькими речами. Потім захопився виробництвом фаянсу. Тепер його потягло на інші спекуляції і, стаючи дедалі вульгарнішим, він набував брутальних та розорливих звичок. Вона ставила йому на карб не так його вади, як поведінку. Якоїсь переміни годі було й чекати, і горе її непоправне.

Фредерік запевнював, що і його життя не вдалося.

Але ж він іще такий молодий. Чому ж упадати у відчай? І вона давала йому добрі поради: «Працюйте! Одружіться!» Він відповідав гіркою посмішкою, бо, замість назвати справжню причину своєї печалі, вдавав, ніби є інша, висока, грав певною мірою Антоні, позначеного тавром прокляття, що, зрештою, не зовсім перекручувало його думку.

Для деяких людей дія тим нездійсненніша, чим дужче бажання. Їх сковує недовіра до самих себе, лякає острах не сподобатись; до того ж глибокі почуття схожі на порядних жінок: вони бояться, як би їх не помітили, і проходять через життя з опущеними очима.

Хоча Фредерік узнав ближче пані Арну (чи, може, саме тому), він став іще несміливіший. Кожного ранку він давав собі клятву діяти відважніше. Та від цього його втримувала непереможна сором'язливість, і він не міг керуватися нічиїм прикладом, оскільки вона відрізнялась від усіх інших жінок. Силою своїх мрій він поставив її над будь-які людські відносини. Поруч неї він почувався в цьому світі нікчемнішим за клапті шовку, що падали з-під її ножиць.

Потім спадали йому на думку речі страхітливі, безглузді, як-от несподіваний напад уночі, з наркотиками та підробленими ключами, бо все здавалося легшим, аніж витерпіти її зневагу.

А тут іще діти, дві служниці, розташування кімнат — усе це становило нездоланні перешкоди. Він постановив собі, що володітиме нею один і що вони поїдуть далеко і житимуть удвох у цілковитій самоті; він навіть добирав озеро з достатньо синьою водою і затишним пляжем, хай