Читати книгу - "Чорне Сонце"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Велика, – погодився Гринь. – Тільки ж, бляха-муха, дозвіл треба.
– Доб’ємося. Щоб ти не сумлівався.
– Я не проти. Хоч і сьогодні провів би, тіки ж у мене головний дозвіл – баба моя. Мушу її спитати.
– Отож-то.
– Але, думаю, Килина проти не буде. Це ж їй менше клопоту.
– По селу рознесе.
– Я не скажу, що у тебе бачив. Скажу, зробив там один…
– Догадається.
– Набрешу, що не в нас. Бачив, скажу, у Гонопріївці. А скіки це діло тягне, Захаре? Дорого, мать, до сказу?
– Як на чию скупість. Для мене дешево.
– Інтересно – скіки?
– Вам скажи, то напудите.
– Я нє, баба у мене, правда, скупенька. Але ж це для неї.
– Тепер пошти дурно вийде. Геерпе поставили, то мороки, вважай, ніякої. Вам везе на готове…
– Як кажеш? Що поставили? – роззирнувся Гринь по хаті, але нічого нового, крім плитки та підведеної до неї трубочки, не побачив.
– Ге-ер-пе! – з насолодою повторив Захарко.
– Що це таке і з чим його їдять?
– З бараболею в лушпайках, – засміявся Захарко, проте пояснив, що то за хитра машинерія.
– Серйозна штука. Слухай, а ті хлопці зроблять і мені?
– Мабуть, уже поїхали вони. Та хіба не можна інших знайти? Я тобі сам напитаю, як хочеш.
– Ні, не спіши, – «засумлівався» Гринь. – Тре з бабою побалакать. Може, вона, бляха-муха, впреться.
– У тебе всігда так.
– А може, й не впреться, бо як приїхала була від Гольки з Черкас, то нахвалитися не могла тою плитою. Тіки й мови було за неї, наче в дочки більше нічого немає, крім тої плити та води гарячої.
– От бачиш!
– Тіки, я ж кажу, скупенька вона в мене. Їй усе наравиця, поки діло до копійки не доходить. А скажи за гроші, то, бляха-муха, лучче в печі топитиме, а кабзду не розв’яже. Скіки нам треба, каже. Он електрику вже давно провели, а багацько вигоди з неї? Ходитиме навпомацки, а лампочку включить, як уже нічого не видно. Тоді, каже, лягаймо спати, день як год, а ми ще й уночі товчемося. Це щоб за світло менше платити.
– Пенсія ж вам обом іде?
– Обом, і я ж сторожую не дурно, а їй усе мало. Це не твоя Мелашка.
– Що правда, то правда.
– Так і з газом цим може вийти. У нас же, бляха-муха, й керогаза немає, вона лучче плиту дровами топитиме, щоб за гас не платити, а ти, Гриню, човпи по сушняк до лісу і в дощ, і в сніг.
– Хіба не можеш виписати дровець у лісництві?
– А там що – безплатно виписують?
– Пошти безплатно. Я на десять рублів узяв ясенка, то на цілу зиму хватило.
– То ж ти, – зітхнув Гринь, і Захаркові стало жаль товариша. Бачив не раз, як Бублик пре на своєму горбі-парашуті хуру хмизу (здалеку глянеш – здається, підвода їде) і навіть перепочити не годен, бо вдруге уже не завдасть на свій горб тої хури.
– Я тобі дам свого керогаза, – сказав Захарко.
– Чого ти маєш давати…
– Він мені тепер все одно не нужний.
– Та якось… невдобно.
– Я тобі дурно дам, – заспокоїв Гриня Захарко. – І гасу каністру дам у придачу.
– Може ж, і тобі ще пригодиться, не спіши. Гасом же і натертися можна од простуди, і грубу розтопити… Воно на хазяйстві знадобиться.
– Ні-ні, раз я сказав, то так і буде.
– Хай буде по-твоєму. А коли й мені проведуть… той… Якщо, чуєш, і мені підведуть газ, тоді я тобі віддам.
– Віддаси кому схочеш. Я ж кажу, він мені більше не нужний.
– А з бабою я побалакаю. Що вона, ті гроші забере на той світ із собою? Там такі не ходять, – повеселішав Гринь.
– Гольці перепише.
– Вони тепер самі заробляють так, що нам і не снилося. А тут якийсь годок-другий зосталося, то хоч би, бляха-муха, пожили по-людськи. Кажу своїй: ти б зуби вставила, два пеньочки маєш, і ті не при купі. А вона: мені що – цеглу ними гризти? І кутуляє яснами.
– Не вміємо жити, – сказав Захарко. – Вік звікували, а жить не навчилися, о.
– Не вміємо. Он Голька як приїде з чоловіком, ти ж бачив Гену, то теж нам так кажуть. Бач, що для зятя мого уже не підходить? – Гринь показав на червоні черевики з товстими підошвами, на прижовклий комірець нейлонової сорочки, на облізлу «ондатру». – Пижик! Ну, та хай хоч вони поживуть, це тіки ми такі дурні. Помню, приїхала Голька перший раз із Геною, то моя – діватись тут уже нікуди – поставила на стіл пляшку сивенької, а Гена: я, каже, цеї гадості не п’ю і вам не совітую. У ній, каже, сивушні масла, на печінку важко. Пішов до лавки і взяв дві пляшки казьонки, вважай, оддав половину моєї пенсії, о. А баба й похолола: одне, що грошей же шкода, хоч і зятевих, а друге, що гордим він їй видався. Голька тоді: не гордий, мамо, а клепку має. Нема чого труїти себе, один раз на світі живемо.
– Правильно, – сказав Захарко. – Один раз. Казьонку завжди купиш, а здоров’я – ні за які гроші.
– Правильно то воно правильно, але я ж прожив вік, а спитай мене, чи хоч знаю, де та печінка? Вбий – не скажу.
– Хто ж тобі винен?
– Ніхто, бляха-муха, – сказав Гринь і глянув на годинник із запітнілим скельцем (зятів подарунок). – Піду я, бо там моя уже виглядає, спита, де чорти носили.
Він ще раз підійшов до плитки, уже сам запалив газ, погрів над ним руки і сказав розчулено:
– Завидую я тобі, Захарку.
– То й собі проведи. І не завидуй.
– Не за це я тобі завидую.
– А за що?
– Сам не знаю. Щось у тобі є.
– Балакаєш, – буркнув Захарко, хоча Гриневі слова полоскотали йому в грудях. – Ось керогаза не забудь.
– Якось невдобно, їй-бо. Наче вициганив.
– Бери-бери. І каністру теж.
– Не знаю, чим і віддячу тобі.
– Заходь частіше, – попросив Захарко. Він не знав, що Килина сердилася, коли Гринь учащав до нього.
– Зайду-зайду. Ще ж, може, надумаємося з плитою цією, то прийду поради просити. До кого ж мені йти, як не до тебе. – Він подумав, що тепер Килина за керогаза подобрішає до Захарка, і справді можна буде навідувати його частіше. Довго мостив керогаза під пахву, так, щоб і рушниця не сприснула з плеча, у другу руку взяв зелену облуплену каністру, від якої м’яко пахло гасом, і рушив додому.
Надворі яснів день молодої ще осені, танула ранішня прохолода
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорне Сонце», після закриття браузера.