Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"

А паства собі співала: «Господи, не зруш мою гору, але дай мені сил піднятися на неї…»

Через три дні серце Вінстона Льюїса було знайдено в паперовому пакеті за кілька кварталів від його помешкання.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

24 лютого 1944 р.

«Пустощі з морозилки» — луснути зо сміху

Клуб «Маринований огірок» провів свою щорічну церемонію «Пустощі з морозилки», і наразі ця найкраща з усіх.

Ґрейді Кілґор виступив у ролі Ширлі Темпл і співав «На гарному льодянику-кораблі». Цікаво, чи всі знали, які гарні ніжки в нашого шерифа?

А моя друга половинка Вілбур виводив «Червоні вітрила на заході сонця». Мені здалося, що виводив добре, а втім, я не суддя. Я щодня чую, як він співає в душі. Ха-ха!

Найвеселішим жартом виявився скетч, у якому були зображені преподобний Скроґґінз у виконанні Іджі та Веста Едкок у виконанні Піта Тидвелла.

Опал гримувала всіх і робила зачіски, а Нінні Тредґуд, Бідді Луїз Отис і ваша покірна слуга змайстрували костюми.

Так званою «небезпечною твариною» у коміксах Матта і Джеффа був не хто інший, як бульдог Ринґ доктора й місіс Гедлі в протигазі.

Усі зібрані кошти підуть до різдвяного фонду на допомогу нужденним у Вісл-Стоп і Трутвіллі.

Я бажаю, щоб ця затяжна війна скінчилася якнайшвидше. Ми дуже сумуємо за нашими хлопцями.

До речі, днями Вілбур намагався вступити до лав армії. Дякувати Богу, він для цього застарий, та ще й плоскостопий, інакше був би він тепер у такій халепі!

Дот Вімз

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

28 липня 1986 р.

Евелін знову набрала всю ту вагу, яку втратила на своїй дієті, і ще зверху три з половиною кіло. Вона була дуже засмучена й навіть не помітила, що місіс Тредґуд знову надягла сукню навиворіт.

Вони вдвох поїдали двокілограмову упаковку «Божественого фаджу», коли місіс Тредґуд сказала:

— Я готова вбити за шматок збитого домашнього масла. Цей маргарин, що вони тут подають, на смак — чистісінький жир. Ми стільки з’їли його за часів Великої депресії, що я зовсім не хочу їсти його тепер. Тож просто відмовляюся та їм сухі тости з тонесеньким шаром яблучного повидла.

Якщо так пригадати, Іджі й Рут придбали кафе «Зупинка» в 1929-му, на піку Великої депресії, та навряд чи там коли-небудь подавали маргарин. Принаймні я такого не пам’ятаю. Навіть дивно — весь світ страждав, а мені ті роки Великої депресії, що минули в кафе, видаються тепер найщасливішими часами. Хоча нам усім жилось нелегко, проте ми були щасливі й не знали про це.

А скільки ночей ми сиділи в кафе і просто слухали радіо. Слухали Фібера Маꥳ та Моллі, Еймоса й Енді, Фреда Аллена… Я не можу пригадати все, що ми слухали, але ми просто насолоджувались. Програми, що йдуть по телевізору сьогодні, я просто дивитися не можу. Постійно хтось стріляє з пістолетів або кривдить інших. Фібер Маꥳ та Моллі ніколи не горлали одне на одного. Еймос і Енді трохи сварилися, але то було смішно. А кольорові люди на телебаченні вже й близько не такі милі, як були колись. Великому Джорджу довелося б ховатися від Сипсі, якби він так по-піжонському розмовляв, як деякі з них.

І це не лише телебачення. Одного разу, відвідавши супермаркет, місіс Отис розповіла мені, як пропонувала темношкірому хлопцеві п’ять центів, якщо він допоможе їй донести покупки до машини, а він кинув на неї лютий погляд і просто пройшов повз. І так не лише кольорові поводяться. А ще якось місіс Отис вела машину — поки не врізалася в шеренгу магазинних візочків. Люди об’їжджали нас і сигналили, як навіжені, а потім, проминаючи нас, деякі водії тицяли нам середній палець. Ніколи не бачила такої поведінки. Такому неподобству й назви немає.

Я навіть не хочу більше дивитися новини. Усі тільки й роблять, що б’ються одне з одним. Їм би дати заспокійливе, щоб охололи трохи. На кшталт того, що давали містерові Даневею. Гадаю, усі ці погані новини кепсько впливають на людей, роблять їх злішими. Тож, коли вони починаються, я просто вимикаю телевізор.

Останні років десять я звикла дивитися релігійні програми. Мені подобається клуб «На славу Творця». У цій передачі чимало розумних людей. Я час від часу надсилаю їм гроші, коли маю. А ще я слухаю «Зустріч із проповідником, США», з сьомої до восьмої щовечора. Люблю також Орала Робертса[28] і «Клуб семисот».[29] Я просто обожнюю їх усіх, окрім тієї нафарбованої жінки, та й вона була б нічого, якби не плакала постійно. Бо вона плаче, коли радіє, і плаче, коли сумує. Кажу вам, вона здатна розридатися, навіть якщо просто впустить капелюшок на землю. Це ще одна, кому слід приймати заспокійливе. А також я не люблю проповідників, які постійно верещать. Не знаю, чому їм так хочеться дерти горло, коли в їхніх руках мікрофон. Щойно починають горлати, ми просто перемикаємо канал.

І скажу вам ще дещо: сучасні гуморески в газетах зовсім не смішні. Пам’ятаю, як ми завжди сміялися з «Бензинової алеї» або «Крихітки Віллі Вінкі». І я обожнювала Маленького Генрі… Ох, у які тільки халепи він не потрапляв!

Я просто не вірю, що люди тепер так само щасливі, як були раніше. Ніде не зустрінеш щасливого обличчя, принаймні я їх не бачу.

Я казала місіс Отис, коли Френсис везла нас до торговельного центру: «Лише подивіться на цих людей, які в них пісні, кислі обличчя, навіть у молоді».

Евелін зітхнула.

— Не розумію, чому люди стають такі злі.

— Так відбувається в усьому світі, люба. Наближається кінець часів. Звичайно, ми можемо дотягнути до двотисячного року, але я сумніваюся в цьому. Знаєте, я слухала чимало добрих проповідників, і всі вони кажуть, що ці дні — останні. Кажуть, так написано в Об’явленні в Біблії… Звичайно, напевне вони не знають. Ніхто не знає, окрім милосердного Господа.

Не знаю, скільки великий Господь дозволить мені прожити ще, але я вже в тому віці, коли час зіскакувати. І тому я проживаю кожен день як останній. Хочу бути готовою. Ось чому я нічого не кажу про містера Даневея і Весту Едкок. Треба жити й давати жити іншим.

Евелін не втрималась, щоб не спитати:

— А що з ними?

— Та вони гадають, що закохані. Принаймні так кажуть. Ви б бачили, як вони тримаються за ручки й цілуються по всіх кутках. Донька містера Даневея дізналася про них і приїхала сюди, погрожуючи засудити будинок престарілих. Назвала місіс Едкок публічною дівкою!