Читати книгу - "Божа кара"

Довелося збути піаніно, яке вже нікуди не можна було втиснути.

— Обойдусь, — махнула рукою Надія Іванівна. — Пианистки из меня все равно не вышло.

Хоч перед тим, як продати, просиділа за піаніно до півночі. Переграла всі, які тільки знала, мелодії.

З дня на день чекали телеграму, щоб їхати на вокзал зустрічати онука. Надія Іванівна бігла до дверей на кожен дзвінок і верталась розчарована («Что они тянут?»). Аж ось нарешті подзвонила знайома листоноша («Бегу, бегу!»), — Мадюдя саме голився, — пролунали в коридорі притишені голоси. «О чем они там?» — встиг лише подумати він, як ранкову тишу роздер нелюдський крик, стогін, за ним — падіння чогось важкого і вже інший, наляканий голос: «Господи!.. Та поможіть же!..» Микола Захарович, упустивши бритву, метнувся в коридор і ледь не впав, перечепившись об непорушне тіло дружини…

Вілен з Оксаною загинули в автокатастрофі по дорозі з Мукачевого в Ужгород. Підлетіли під зустрічний КАМАЗ, водій якого задрімав за кермом, і той так розплющив «Москвича», що не лишилося й місця живого. Одвізши дружину «швидкою допомогою» в лікарню (розмитий інфаркт), Мадюдя полетів на похорон, а повернувся вже ховати Надію Іванівну, яка, не приходячи до пам’яті, на п’яту добу й померла. Жила поруч найдорожча для тебе людина і щезла, лишивши по собі лише розплесканий горбик землі: плач — не доплачешся, кричи — не докричишся. У Мадюді було таке відчуття, немов чиясь нещадна рука обірвала йому всі зв’язки з життям, ввергла в таку безпросвітну пітьму, що хоч самому лягать і вмирати, і таки легше б було, мабуть, померти, ніж отак скніти на світі. Просинався щоночі серед моторошної тиші, наче сам уже лежав у могилі, не витримував — зводився, вмикав світло, щоб прогнати гнітючу пітьму, — і в обох кімнатах вмикав, і на кухні, і в коридорі, і у ванній, була б його воля — освітив би всі вікна в місті, засвітив би всі на світі вогні, — страшно, порожньо було на душі, й душило, душило — до крику, до стогону, до пекучої задухи в грудях.

Коли біль ущух — ні, не біль, а гострота того болю, коли день і ніч перестав увижатись отой горбик землі, подумав Мадюдя про онука. Про останню ниточку, яка зв’язувала його з життям. Похапцем, наче й онук міг загинути, зібрався, полетів літаком (поїздом не витерпів би), знайшов його в спорожнілій кімнаті: їдьмо! Онук не дуже й опирався, все одно збирався до Києва, горе застукало його на чемодані. Сходили тільки на кладовище, до двох свіжих могил, де й вінки не встигли зів’янути, — із двох фото дивилися син і невістка, син — серйозно та пильно, мов збирався щось запитати, а невістка — привітно й усміхнено, наче там, за смертним порогом, відмела все, що було між ними.

— И ваша мать лежит в могиле, — сказав, плачучи, Мадюдя. — Вот так…

Постояли, пожурились та й пішли збиратися в дорогу, бо увечері відходив поїзд на Київ.

Привіз онука додому, завів до кімнати:

— Вот здесь будешь жить. Располагайся.

— А ви?

— А я в проходной. Мне много не надо. — І додав, відчуваючи, як спазми стискають горло: — Так решила твоя бабушка. Она знаешь как тебя ждала!

Сіли снідати. Микола Захарович нашвидкуруч засмажив яєчню (єдине, що вмів, тепер доведеться вчитися), поставив чайник. За сніданком же повів розмову про онукове майбутнє:

— Так где будем учиться?

— В університеті. На філології.

— А может, в училище?

Став переконувати, що онукові таки найкраще навчатися в училищі. Знайома доріжка, вторована дідом і батьком. Дід одтрубив тридцять років, заслужений чекіст, та й батько дослужився до підполковника, загинув, можна сказать, на посту, тож приймуть поза всяким конкурсом, а закінчить відмінником — пошлють до академії.

— Ты пойми: в нашей стране быть военным — великая честь. И материально — не то что на гражданке. Посмотри на меня: какой профессор получает такую пенсию? Обеспечен вот так! — провів по шиї долонею. — А мало было бы — пожалуйста, на любую работу. Полностью зарплата, и пенсия не учитывается. Ты же можешь и до генерала дослужиться. До генерала!.. Ну как?

Онук слухав мовчки, не перебивав, тільки все нижче хилив голову. А коли Мадюдя прямо спитав: «Так будем подавать документы в училище?» — глянув на нього повними сліз очима:

— Мама й тато казали в університет… На філологію…

Так довелося розпрощатися ще з однією мрією. Була, щоправда, надія, що онук не витримає вступних іспитів, зріжеться, сам же казав про сім заяв на одне місце, тоді вже йому нікуди буде діватися, і Мадюдя щоразу нетерпляче запитував: «Ну как?» — «На п’ять!» — відповідав щоразу онук, аж поки ускочив сяючий: зарахували!

Почалися заняття. Онук щоразу біг на лекції, щезаючи з дому майже до вечора. Микола Захарович, який схоплювався на щоденну зарядку, пробував і онука заохотити до цієї корисної процедури, але той став скаржитися, що не висипається: лягав же опівночі.

— Ну сосни, сосни, — відступався Мадюдя. — Дело молодое…

Онук був худий: на чому й шкіра трималась! Тож Мадюді додалося клопоту. Бігав майже щоранку на базар по свіжину, вистоював довгі черги в продовольчих магазинах, намагався готувати калорійніше та якнайсмачніше і згодом навчився варити такі супи та борщі, смажити таку печеню та котлети, що не в кожному ресторані й зготують. Прийде з університету онук, а стіл уже накритий: виставлені строго тарілки та чашки, покладені в строгий рядок виделки й ножі, сніжно біліють серветки.

Онук до пізньої ночі засиджувався над підручниками та конспектами; вмикав магнітофон, ставив платівки з якоюсь не нашою музикою, що дерла слух — оглухнути можна було від отих бугі-вугі, а йому хоч би що: сидить, головою похитує, як вона в нього й витримує! «Ну и молодежь пошла!» — обурювався про себе Мадюдя. Іде парочка, чорт іззаду й розбере, де хлопець, де дівчина, обоє патлаті, обоє у джинсах, кросівках, ще привселюдно й цілуються — тьху! — гидко дивитись. Ці навоюють, коли щось завариться, недарма ж один знайомий казав, що американцям, аби виграти з нами війну, і бомб кидати не треба: варто послати ескадрильї, навантажені джинсами. Афганістан показав, сором казати, не могли впоратися з якимись чучмеками. Мадюдя надивився на них, служачи на Памірі. Протовклися десять