Читати книгу - "Бігуни"

ковзкі погляди. Зрештою, він, як і перший офіцер, визнав, що темрява посеред нерухомого моря не сприяє розв’язанню серйозних проблем. Щойно на десятий день штилю в сонячному світлі, коли капітанові регалії й еполети стали добре видні, а нічні ексцеси більше терпіти було неможливо, він вийшов на палубу й заарештував проводиря, такого собі Калукіна.

З тягарем на серці капітан виявив, що частина вантажу була пошкоджена. Кільканадцять із кількох сотень посудин були відкорковані, а рідина, яка в них містилася — міцне бренді, — була випита до дна. Самі препарати вціліли, лише поневірялися на палубі серед клоччя й тирси. Він не надто до них придивлявся. Самотньо ригав у своїй каюті від огиди й страху. Наступної ночі довелося зі зброєю в руках стерегти вхід до трюму, ледь не зчинився бунт. Від цієї серпневої спеки люди божеволіли. І від цієї нерухомої морської гладіні. І від самого вантажу.

Врешті, виходу не було — капітан наказав зашити пошкоджені препарати у полотняний мішок і власноруч викинув їх за борт. Ніби помахом чарівної палички, море, задобрене цією поживою, гучно ковтнуло і ворухнулося. Звідкілясь зі шведських берегів війнув вітер і штовхнув царський вітрильник у бік дому.

Після прибуття до Петербурга капітан мусив написати таємний рапорт. Калукіна скарали на шибениці, а саму колекцію, хоч і неповну, безпечно перенесли до спеціально призначених зал.

Капітана ж за те, що не встеріг колекції, разом із родиною заслали далеко на Північ, де він усю решту свого життя організовував невеликі китобійні експедиції і спричинився до створення детальних мап Нової Землі.

Іркутськ — Москва

Літак Іркутськ — Москва. Вилітає з Іркутська о восьмій ранку і прибуває до Москви о тій самій годині — восьмій ранку того самого дня. Це якраз час, коли сходить сонце, тож летиш весь час на світанні. Одна мить. Теперішність — величезна, спокійна й безкрая, наче Сибір. Це пора, коли варто висповідатися за все життя. Час точиться всередині літака, але назовні його нема.

Темна матерія

На третій годині лету, коли мій супутник повернувся з туалету і мені довелося встати, щоби пропустити його на насиджене крісло, ми обмінялися кількома звичайними репліками на тему погоди, турбулентності й літакових харчів. На четвертій годині лету ми одне одному представилися. Він виявився фізиком. Повертався з лекцій додому. Коли він зняв взуття, я помітила, що в його шкарпетці зяє величезна діра на п’яті. Його тіло мені немовби підморгнуло, і розмова поточилася вільніше. Він з ентузіазмом оповідав мені про китів, але насправді його цікавило дещо інше.

Темна матерія — ось що він вивчив. Це дещо, про існування якого ми знаємо, але чого не можемо торкнутися жодними інструментами. Докази того, що темна матерія справді є, виразно випливають зі складних обчислень, про неї свідчать математичні дані. Все вказує на те, що вона заповнює всесвіт на три чверті. Наша матерія — світла й добре нам відома, та, з якої складається наш космос, — явище набагато рідкісніше. «Натомість темна є геть усюди, — каже той чоловік у дірявій шкарпетці, — ось тут, довкола нас, на кожному кроці». Визирає у вікно і вказує поглядом на сліпучо-білі хмари під нами:

— І там вона також є. Всюди. Найгірше, що ми не знаємо, що вона таке. І навіщо.

Мені відразу захотілося познайомити його з тими кліматологами, які летіли на конгрес у Монреалі. Я підвелася з місця і пошукала їх очима, але тієї ж миті згадала, що це не той літак.

Мобільність є реальністю

Зі скляної стіни летовища великий білборд авторитетно повідомляє:

МОБИЛЬНОСТЬ СТАНОВИТСЯ РЕАЛЬНОСТЬЮ.

Що ж, спробуємо повірити, що це лише реклама мобільних телефонів.

Бігуни

Вночі над світом сходить пекло. Перше, що воно робить, — деформує простір, чинить усе тіснішим, масивнішим, непорушнішим. Зникають деталі, речі втрачають свої обличчя, стають присадкуватими й невиразними; аж дивно, що у світлі дня про них можна казати «гарні» чи «корисні»: тепер вони схожі на незграбні брили, годі вгадати їхнє призначення. У пеклі все — умовне. Все те денне розмаїття форм, барв і відтінків виявляється цілком марним: навіщо воно здалося? Для чого слугує кремове обшиття крісла, листяний візерунок шпалери, торочки штор? Яке має значення зелень сукенки, накинутої на спинку стільця? Годі зрозуміти ті ласі погляди, якими її пожирали, коли вона ще висіла у вітрині крамниці. Нема вже ґудзиків, петельок і застібок, пальці у темряві намацують лише якісь випуклості, шорсткості, грудки твердої матерії.

Потім пекло безжально вириває зі сну. Іноді підсуває якісь тривожні образи, страшні чи глузливі, скажімо, відрізану голову, кохане тіло в калюжі крові, людські кості в попелі — о, так, воно любить епатувати. Але найчастіше воно будить без жодних церемоній — очі розплющуються в темряву, за мить рине потік думок; зір, націлений на чорне ніщо, є їхнім авангардом. Нічний мозок — це Пенелопа, яка вночі поре старанно тканий протягом дня килим сенсу. Іноді це одна ниточка, іноді більше; вигадливий візерунок розшаровується на складові — піткання й основу; піткання відпадає, лишаються прямі паралельні лінії, штрих-код світу.

Тоді стає очевидно: ніч повертає світові його первісний, природний вигляд, нічого не фантазує. День — то екстравагантність, а світло — дрібний виняток, недогляд, порушення ладу. Світ насправді темний, майже чорний. Нерухомий і холодний.

Вона сідає на ліжку, випрямившись; між персами її лоскоче крапля поту, нічна сорочка липне до тіла, ніби стара шкіра-линовище, яку небавом доведеться скинути. Аннушка дослухається в темряві й чує з кімнати Пєті тихе скиглення. Ще трохи шукає ногами капці, але врешті здається. Босоніж біжить до сина. Бачить, як поруч ворушиться темна людська фігура, зітхає.

— Що таке? — безтямно питає чоловік і мляво опадає на подушку.

— Нічого. Пєтя.

Вона запалює невеличку лампу в синовій кімнаті й одразу бачить його очі. Вони цілком притомні, дивляться на неї з темних видолинків, старанно вирізьблених на його обличчі світлом. Торкається його чола, механічно, як завжди. Чоло не гаряче, але липке від поту, прохолодне. Обережно садить хлопця в ліжку і масує йому спину. Синова голова опадає на її плече. Аннушка відчуває запах його поту, розпізнає в ньому біль, вона вже цього навчилася; Пєтя інакше пахне, коли йому боляче.

— Витерпиш до ранку? — питає його пошепки, ніжно, заразом усвідомлюючи, яке це дурне запитання. Чого б йому терпіти? Навіщо? Бере пластину піґулок з нічного столика, вилущує одну і вкладає хлопцеві до