Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

це, здається, називається, – яка картинка тобі подобається? Хочеш Че?» – «Не хочу, – сказав я, – Че давно помер». – «Усі ми помремо, – сказав він. – О, до речі, – додав, – є кльова картинка, тут написано “Жити швидко, померти молодим”. Хочеш?» – «Померти молодим? – перепитав я. – Не хочу. Але картинку можеш набити, усе одно краще, ніж Че».

«О’кей, – сказав він, – іще десять баксів».

Варшава, 16.05.2005

Луганський щоденник

27.04.14

На виїзді з Харкова в бік Чугуєва – блокпост. Автоматник ліниво розглядає автомобілі, що в’їжджають до міста. Чорного кольору нова зброя, мішки з піском, що відразу додають ситуації ще напруги, яка, утім, нічим не підтверджується: сонячний ранок, свіжа зелень, придорожні населені пункти тонуть у білому квіті дерев. Уздовж траси передвиборна агітація кандидатів у президенти. Багато Добкіна. У Києві його білборди старанно заливають зеленкою. Тут не чіпають. Чугуївські міліціонери на свої сині сорочки надягають бронежилети. Іван, мій знайомий, дивиться на все це з неприхованою іронією. «Вони самі, – говорить, – підказують, куди в разі чого потрібно стріляти. Очевидно, що не в бронежилет». За Чугуєвом ми звертаємо з ростовської траси й рухаємося в бік Старобільська. Дорога різко псується – хотілося б із цього приводу поставити кілька запитань колишньому губернатору Добкіну, але тут, у полях, немає навіть його білбордів – претензії висловлювати нікому, лишається повільно й обережно оминати численні ями, ледве котячись розбитою, наче після бомбардування, трасою.

О другій ми маємо бути у Старобільську. О пів на дев’яту – у Луганську. Веземо з собою повен багажник книг. Домовляємося, що на блокпостах будемо говорити російською. Новини про теперішню обстановку на Луганщині ми всі вичитуємо з Інтернету, який не так інформує, як лякає. Тож готуємося побачити попереду багато цікавого. Я насправді розумію, що реальність, скоріше за все, буде відрізнятися від телевізійної картинки, очевидно, усе має не такий загрозливий вигляд, проте все одно долучаюсь до розмови про можливі форми й методи поведінки в «неспокійному регіоні».

У Куп’янську переїжджаємо міст. «Ось тут, – пояснюю, – герої “Ворошиловграду” потрапили в корок. Далі головний герой пішов пішки. Ми повторюємо його маршрут». Перед Сватовим дорога розходиться – ліворуч іде на Старобільськ, праворуч – на Лисичанськ. Тут блокпост виглядає більш переконливо – бетонні плити, мішки з піском навіть на даішній вежі. Близько десяти міліціонерів. Старі потягані «калашникови» без прикладів. Просять Альону, нашого водія, показати документи. Знаходять якийсь негаразд, справа йде до штрафу, Альона починає нехитро шантажувати, мовляв, везу письменників. Міліціонери пожвавлюються, просять подарувати книжку. Просять підписати «Посту № 5». Обіцяють почитати, коли буде вільний час. Як вони це робитимуть, дивуюся я, уголос, чи що? Відпускають, не оштрафувавши. Не знаю, можливо, слід уважати це корупцією. На прощання Альона кидає їм: «Слава Україні». Міліціонери стримано дивуються, проте без агресії чи роздратування. Загалом якісь вони тут радісні, ніби виїхали на пікнік, про всяк випадок прихопивши з собою кілька автоматів.

У Старобільську на нас чекають місцеві активісти-«майданівці». Ми безсовісно запізнюємося, проте вони все одно чекають. Зустрічаємося з ними у величезному актовому залі, у дореволюційній будівлі. На стінах висять кольорові соцреалістичні полотна з картинками щасливого комуністичного майбутнього – учені, робітники, інтернаціональна молодь. Іван на око прикидає, скільки б ці полотна потягнули на якому-небудь аукціоні. Розмова з літератури швидко переходить на політику. Місцеві скаржаться на нові призначення з Києва, говорять, що до влади прийшли всі «колишні», стверджують, що регіон «зливають». Розповідають, що в місті нещодавно відбувалася виїзна сесія Луганської облради. Депутати пропонували звернутися за допомогою як не до Путіна, то, принаймні, до легітимної влади, себто до Януковича. Про настрої в місті говорять із неприхованою гордістю – учора, мовляв, була спроба організувати проросійський мітинг, але мітингувальників одразу ж оточила значно більша кількість «проукраїнськи» налаштованих громадян, «сепаратисти» просто розійшлися. На прощання фотографуємося на тлі сцени. Сцену затягнуто лаштунками. «Сто відсотків, – жартую, – на сцені й далі висить Ленін». Місцеві ображаються, говорять, що такого не може бути. Відхиляємо лаштунки – Ленін справді висить. Хто б міг подумати.

Телефонує мій брат, пропонує зустрітися. У його кума Едіка народився внук, вони святкують, запрошують приїхати. Компанія сидить під деревами, свято в розпалі, з відкритого багажника автомобіля стримлять колонки, лунає музика. У компанії говорять чоловіки, власне, не говорять – перекрикують одне одного: свято триває вже кілька годин, піймати їх на їхній хвилі не так просто. Налаштовані рішуче, виступають проти всіх – проти Києва, проти Яника, проти Путіна. Питають, за кого голосувати, лають сепаратистів. Едік – росіянин, його тато був «справжнім ростовським жиганом», його підрізали свого часу просто десь на вулиці. Прощаючись, Едік якось тверезіє й розповідає про свого сина. Він у нього старший лейтенант внутрішніх військ, його підрозділ охороняє нині якусь будівлю в Донецьку. Телефонує щодня Едіку, не знає, що робити. Говорить, що стріляти вони ні в кого не будуть – «ні в тих, ні в інших». Під час Майдану підрозділ перекинули до Києва. Вони відстояли день на вулиці, після чого просто розвернулися й пішли. Три дні сиділи в якомусь лісі, без їжі. «Якщо мого сина вб’ють, – говорить Едік спокійно і виважено, – я візьму зброю й піду стріляти. Я мисливець, у мене все є». Прощаємося як давні друзі. Місто, наскільки можна зрозуміти, проти федералізації, хоча ось одному з проукраїнських активістів спалили днями магазинчик. У центрі на деревах – жовто-блакитні мітки. На виїзді – уже біло-синьо-червоні.

Проїжджаємо Половинкине. «Батьківщина Івана Світличного», – кажу. Місцеві розповідали, що дошку з його хати збили, а в самій хаті живуть бомжі. На автобусній зупинці виведено фарбою «СЛАВА УРАЇНІ». Схоже, поспішали.

На виїзді з Щастя – блокпост «сепаратистів»: дві гори автомобільних покришок. Самих «сепаратистів» не видно. Місцеві стверджували, що до вечора «повстанці» зазвичай не зовсім тверезі, тож, може, просто десь сплять. У Луганську на одній зі стін написано «РОССИЯ, ВПЕРЕД». Жодної іншої «політики» немає – спокійні тихі вулички, мами з дітьми, ніжний вечір, велике рожеве сонце закочується за пагорби.

Льоша, головний режисер театру, тішиться й говорить, що все буде добре, що боятися немає чого. Каже, що за весь цей час до театру лише одного разу приходили двоє, у масках і з автоматами. Льоша припускає, що це якось пов’язано з виставою «Сон» за Шевченком,