Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

підшукував наречену, але  я  твердо  відмовився від  нового шлюбу, бо,  як  ви  це  знаєте, закохався в молоду  гарну  жінку-попадю, і вона  народила мені сина Василька. Та  моє  щастя охмарювалося незгодами між батьком та  матір’ю і між  мною та  батьком. Батько переніс нелюбов до  матері  й  на   мене і  об’явив, що   після  його смерті галицький стіл,  що  по  праву  належить мені, перейде до  Олега Настасича. Як  мені  було  чути  це?  Як  пережити? Я просив батька виділити мені  яку-небудь волость для  прокорму, — адже  у  мене тепер на  руках  була  сім’я   — жона та  син. І ми  ждали ще  одну  дитину. Батько твердо відмовився виділити мені  зі  своєї безмежної землі   хоч  найменший шматочок, де  я  міг  бути  господарем, бо  все  заповів Олегові. Що  мені залишалося робити? Я  вирішив  діяти інакше. Щоб мати  для  себе  та для  матері якийсь притулок, я  поїхав у Луцьк до  князя Ярослава Ізяславича, і він,  маючи  немалу військову потугу, взявся був  мені  волость добути.   Та  батько, заплативши полякам три  тисячі гривень срібла, щоб  вони напали на  Волинь, змусив його  відмовити  мені  в допомозі. Вигнані батьком, ми  з матір’ю намагалися  знайти  притулок у  князя  дорогобужського Інгвара Ярославича, але  й  він,   боячись помсти галицького князя, випровадив нас  від  себе.  Тоді  ми  поїхали, на  цей  раз  самі, без  вірних друзів  і охорони спочатку в Білгород на  Ірпені, до  сестри Анни, а звідти в Торцьк, на  Рось, де  жили чорні  клобуки, до  материного брата  Михалка Юрійовича. Однак  ви,  браття, самі  знаєте, який гіркий хліб  князів-ізгоїв. Брат мій,  а хліб  їж  свій, — це  давня приказка, смисл якої я  відчув   на  власній шкурі. До  того  ж  я тужив   за  жоною, що  ось-ось мала  обродитись, та  півторарічним сином Васильком, котрий уже спинався на  ноженята. Єдиною відрадою  моєю в Торцьку було  приятелювання з чорними клобуками, що  жили по  річках Горохуватці та  Росі, і  спільні виїзди  з  ними в  степ   на   соколине полювання. Від  них я навчився трохи  половецької мови та  їхніх  звичаїв.

Недовго, лиш   весну   та  півліта пробули ми  з  матір’ю в Торцьку. Дійшла і сюди  батькова погроза, і вуй  Михалко, скривившись, бо  не  мав  власної військової потуги і  теж боявся князя галицького, сказав нам,  щоб ми підшукали собі інший притулок. Я  послав гінця в  Чернігів до  Святослава Всеволодовича та Марії Васильківни, і вони запросили нас до себе.  Їхали ми  туди  з матір’ю через  Київську землю не  з легким серцем. Як  було  без  Болеслави переступати поріг їхнього терему  і користуватися їхньою гостинністю? Як мені було  дивитися на  душевні муки моєї   матері, що  втратила князівство, почесті, достаток і бідною прохачкою побирається  по  можновладних родичах?

Переїжджаючи через   річку  Стугну, я  з  болем пригадав іншу  матір-княгиню та іншого княжича — княгиню Анну  та її молодого сина Ростислава, що  мав,  як  і я,  двадцять і два роки.

З літопису я знаю, що  року  божого 1093-го половці напали на  Торцьк і оточили його. Проти них  у місяці травні виступили київський князь Святополк та брати Володимир Мономах і Ростислав Всеволодовичі. Битва сталася 26 травня,  на Вознесіння, за Стугною. Спочатку був розгромлений Святополк і кинувся тікати, а потім і Володимир Мономах. І побігли Володимир з Ростиславом і кинулися у Стугну, що розлилася після дощів. Хоча  пливли вони поряд, однак не бачив Володимир, як  половецька стріла влучила братові в голову. І почав Ростислав потопати. Володимир кинувся йому  на  поміч, та,  ледве  сам  не  втопившись, не  зумів  урятувати любого брата. Перебравшись з невеликою дружиною за Дніпро, вельми печальний, пішов він до свого Чернігова. А пізніше знайшли тіло  Ростислава, привезли в  Київ, поклали в церкві Святої Софії і поховали коло отця його  Всеволода. І гірко плакала за ним мати  його, і всі люди  плакали  за ним сильно, юності його  заради.

Довго стояв я над  темними берегами Стугни і думав  про долю, що погубила тут юного князя Ростислава. А що ж несе вона мені? Матері моїй? Що  чекає нас  попереду?

Ми  щасливо добралися до  Чернігова. Нас   прийняли з радістю. І кілька місяців, до жовтня, ми  жили там,  оточені увагою та достатком. Найбільше піклувалася нами княгиня Марія Васильківна. Безконечні розмови з нею  скрашували наше життя вигнанців. Тут  з  її  розповідей я  ще  глибше пізнав полоцьку гілку Рюриковичів, не знаючи ще,  що через кілька років буду  верстати шлях  через  їхні  землі  і в декого з них  проситиму притулку.

На  жаль, і в Чернігові, де  нам  було  добре, ми  довго  не втрималися. Ще  напровесні того  року, — Ігор  Святославич це  добре  знає, бо  був  учасником тих  подій, — зав’язалася між князями затята боротьба за Київ. Утрутився в неї і Святослав Всеволодович.

Почалося з того,  що  в місяці березні князі Ростиславичі на чолі  з Рюриком зненацька, вночі, напали на Київ і захопили в полон великого князя київського Всеволода Юрійовича, материного брата, а мого  вуйка. Уже  влітку, коли ми прибули в  Чернігів, вони ладнали військо для  походу на Торцьк, щоб  захопити і  Михалка Юрійовича, та  в  справу встряв Святослав Всеволодович. Отримавши грізного листа від мого  батька, щоб  повернув княгиню Ольгу  і мене в Галич, він  задумався. Що робити? Він  до  сього часу  був  у спілці з синами Юрія Довгорукого — Андрієм, що  сидів  у Суздалі, Всеволодом та Михалком. Тепер же, коли Всеволод втратив київський стіл і сидів  у Рюрика в темниці, йому  було невигідно підтримувати дружбу  з Юрійовичами, і він  переметнувся на  бік  Рюрика, що  став  великим князем. Ми   з матір’ю та  її брати стали розмінною картою у цій  грі  Святослава з  Рюриком. До  того  ж  і  Рюрик отримав з  Галича листа від  батька, щоб  не  надавав нам  притулку, а відіслав назад.

Вузол  затягнувся так  туго,  що  годі  було  його  розв’язати. Святослав ішов  на угоду з Рюриком, але вимагав відпустити його  колишніх спільників — Всеволода Юрійовича та Ярополка Ростиславича, а також припинити похід  на  Михалка Юрійовича. Він  був  відвертий з  нами, і мати  теж  просила його  заступитися за  братів. Зі  свого боку, Рюрик, боячись гніву  Ярослава Галицького, наполягав, щоб  Святослав повернув нас  у Галич, і тоді він відпустить на волю  полонених князів і не  нападатиме на  Торцьк.

Що  було  робити? Уперся Рюрик, уперся і Святослав, бо не  хотів  віддавати нас  на  розправу сватові, моєму батькові. Горою за нас  стала  і княгиня Марія Васильківна. Вона наполягала на  тому, щоб  не  видавати сваху