Читати книгу - "Італійські черевики"

Я розповідав задля її та власного життя — мене скував жах від думки, що вона помре. Чи міг я врятувати її життя? Я не знав. Коли я врешті почув поспішні кроки Ганса Люндмана та його помічників, я крикнув їм, щоби поспішали. Вони мали з собою ноші й не згаяли ні секунди, перекладаючи її з ліжка, — після того ми вирушили. Я побіг до катера в самих шкарпетках, тримаючи в руці свої обрізані чоботи. Вхідні двері я не зачиняв.

Ми пливли крізь імлу. Ганс Люндман стояв за кермом і питав, як вона.

— Не знаю. Її тиск падає.

Він швидко плив прямо в білий туман. Його помічник, якого я не знав, неспокійно дивився на Сіму, прив’язану до нош. Можливо, він мало не млів.

«Швидка допомога» чекала внизу біля пристані. Усе було сповите густою білою млою.

— Будемо сподіватись, що вона виживе, — сказав на прощання Ганс Люндман.

Він мав занепокоєний вигляд. Вочевидь, Ганс із власного досвіду знав, коли людині загрожувала смерть.

Дорога до лікарні зайняла 43 хвилини. Жінку, що сиділа при ношах, звали Соня, їй було близько сорока років. Вона поставила крапельницю і працювала-спокійно та методично, вряди-годи сповіщаючи лікарню про стан Сіми. Вона розпитувала мене про час, коли сталось нещастя, та я не міг відповісти на ці запитання.

— Вона щось приймала? Таблетки?

— Я не знаю. Можливо, що вона курила марихуану.

— Це ваша дочка?

— Ні. Вона неждано приїхала в гості.

— Ви зв’язалися з її родичами?

— Я не знаю, хто вони. Вона живе у виправному притулку. До того я бачив її всього раз. Я не знаю, чому вона прийшла до мене.

— Зателефонуйте в притулок.

Вона простягла руку по телефон на стіні карети «швидкої допомоги». Я подзвонив у телефонну довідку й зв’язався з Аґнес. Коли ввімкнувся автовідповідач, я все розказав, зокрема й те, в яку лікарню ми їхали, а також залишив номер телефону, який мені дала Соня.

— Подзвоніть іще раз, — промовила вона. — Якщо не здаватись, вона прокинеться.

— Можливо, вона у стайні.

— У неї є мобільний телефон?

Я відчув, що не зможу зателефонувати ще раз.

— Ні, — відповів я. — Вона не має мобільного телефону. Вона не така, як усі.

Лише коли Сіму прийняли в лікарні і я в своїх обрізаних чоботах сидів на лавці в коридорі, мені нарешті вдалося зв’язатися з Аґнес. Я чув її тривожне дихання.

— Як вона?

— Дуже погано.

— Кажи правду.

— Є загроза смерті. Все залежить від того, скільки крові вона втратила та наскільки глибокі рани. Тобі відомо, чи вона приймала снодійне?

— Не думаю, що приймала.

— Нам треба знати точно.

— З Сімою ніколи не можна бути певним. Я не думаю, що вона приймала снодійне.

— Наркотики?

— Вона курила гашиш, але не в мене. Тут їй це заборонялось.

— Вона могла приймати щось інше?

— Не знаю!

Медсестра, що зустріла мене, ввійшла до кімнати. Я простягнув їй слухавку.

— Це близькі дівчини. Поговоріть із цією жінкою. Я сказав їй, що ситуація серйозна.

Я вийшов із кімнати. Старший чоловік, голий від пояса й до низу, скиглив, лежачи на ношах. Водночас двоє медбратів утихомирювали істеричну маму з верескливим немовлям на руках. Я простував коридором і вийшов на подвір’я, куди під’їжджали карети «швидкої допомоги». На ньому стояла «швидка» з погашеним світлом. Я думав про те, що сказала Сіма, про телескоп, крізь який видно людину на Місяці. Спробуй жити, прошепотів я. Чаро, люба Чаро, можливо, одного дня ти станеш тою невидимою на Землі людиною, що перемогла, вибравшись на Місяць, звідки й махнеш нам рукою.

Це була молитва чи навіть заклинання. Борючись за життя, Сіма потребувала всієї можливої допомоги. Я не вірю в Бога. Проте за потреби можна створити собі власних богів. Я стояв і молився телескопу на горі Маунт-Вілсон. Якщо Сіма виживе, я оплачу їй поїздку туди. Я довідаюсь, ким був той Вілсон, чиїм іменем назвали гору.

Нічого не заважає богові мати ім’я. Чому б Творець не міг мати прізвище Вілсон?

Якщо вона помре, то це станеться з моєї вини. Якби я спустився вниз, коли почув її плач, можливо, вона б не порізала себе. Я ж лікар і повинен був зрозуміти. Передовсім я людина, яка повинна була збагнути, якою самотньою почувалась маленька дівчинка з довгим гострим мечем.

Раптом я засумував за своїм батьком — такого зі мною не було з часу його смерті. Його відхід завдав мені багато страждань. Хоча ми з ним ніколи щиро не розмовляли, а таки розуміли один одного без слів. Він устиг відчути й ніколи не приховував здивування та гордість від того, що я зумів вивчитись на лікаря. Упродовж останніх днів, прикутий до ліжка важкою недугою — рак, що з маленької чорної плямки під п’ятою розрісся метастазами, які батько уявляв у вигляді моху на камені, — він часто говорив про мій білий халат. Мені було соромно, що він уважав, наче той білий халат утілював владу. Пізніше я збагнув, що саме мені довелося за нього відплачуватись. Він теж носив білий піджак, проте це не завадило іншим топтатись по ньому. А я був тим, хто мав помститись. Ніхто не дозволив би собі зневажливо поводитись із лікарем у білому халаті.

Тож тепер мені його бракувало. Як і тієї магічної подорожі до лісу та чорного лісового озера. Я хотів податися геть, назад, у час, коли життя було ще тільки попереду. На мить зблиснув образ моєї матері. Лаванда та сльози, життя, якого я ніколи не розумів. Може, вона теж носила невидимий гострий меч? Можливо, вона саме стояла по ту сторону ріки життя і махала Сімі рукою?

Я намагався подумки розмовляти з Гаррієт і Луїз. Проте вони обидві були на диво мовчазні, наче вважали, що я повинен сам собі дати з тим раду.

Я повернувся назад і знайшов невеличку порожню почекальню. Потім хтось увійшов і сказав, що стан Сіми й досі загрозливий. Її мали перевести у відділ інтенсивної терапії. Я супроводжував її в ліфті. Обидва чоловіки, що везли ноші, були чорношкірі. Один із них усміхався. Я всміхнувся у відповідь, і мені закортіло розповісти йому про дивовижний телескоп на горі Маунт-Вілсон. Сіма лежала з заплющеними очима, вона була під’єднана до крапельниці й отримувала кисень через носовий катетер. Я нахилився