read-books.club » Сучасна проза » Троща 📚 - Українською

Читати книгу - "Троща"

158
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Троща" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 49 50 51 ... 83
Перейти на сторінку:
небіж, то який? Я, Михасю, скучив за вами і давно хтів стрінутися. Думав, ви сі змінили, зів’яли, а виджу, стали іще гарніша. Не дарма у вас всі закохані. Від провідників до таких барбосів, як я. Та яке там «закохані»? Вони всі сохнуть за вами. Жаль Василя.

— Хто його вбив?

— Небіж мій, Василько ваш, дуже вірив людям. Казав, що всьо має бути чесно. Правильно чи неправильно, у кожного тут своє розуміння, але всьо має бути справедливо. Його зрадив Місько. Василь був найрозумніший з-поміж усіх нас, але довірливий, як дітвак. Тому впав так по-дурному.

— Його застрілив Місько?

— Ні. Місько його обдурив, привів на засідку, але стріляти у Василя не посмів. Він вистрілив повз нього. Наче дав сигнал, щоб Василь тікав. І сам дременув куди очі виділи. Василь ще оглянувся на нього, спіткнувся, а потім теж став утікати. Хтось із тих, що сиділи в засідці, поцілив йому в груди. Василь зістав ранений, відбіг скільки міг і впав. Відтак сам дострілився у пульс.

— Хто це бачив? — спитала Михася.

— Більшовики.

— Як вони могли знати, що Місько вистрілив мимо?

— Не знаю. Може, щось переплутали. Спершу казали, що в грудях Василя рана була не з пістоля. Вони думали, що зрадив їх сам Василь.

— Василь? — стрепенулася Михася. — Чому вони так думали?

— Мені ніхто нічого не пояснював. Я боявся, щоб вони мене не забили через Василя. А потім почув розмову, чого більшовики його запідозрили. Через те, що вони пропонували Василеві взяти з собою якомога більше війська, радили оточити хутір більшими силами, а він відмовлявся.

— Як вони переконалися, що зрадив їх не Василь, а Місько?

— Цього мені ніхто не казав. Та я побачив, що вони з великою повагою почали говорити про Василя. Який він був мудрий, який чесний, порядний. І поховали його на тернопільському міському цвинтарі з усіма почестями, як офіцера.

— Ви були на похороні? — спитала Михася.

— Ні, не був.

— Чому?

— Мені не можна було. Сказали, що мене там хтось може впізнати і потім «бандьори» знатимуть, де похований Василь. А цього їм знати не треба.

— Що сталося з Міськом?

— Його більшовики знайшли мертвого, коли переходили поле. Метрів за триста від того місця, де Місько начебто стріляв у Василя. У нього були прострілені обидві ноги й одна рана в голову. У мертвій руці тримав свого «вальтера». То значить, що Місько теж зістав ранений і дострілив себе.

— Дивно, — сказала Михася. — Вони загинули майже однаково. Що Василь, що Місько.

— А що тут дивного? Нині наших так більшість гине. Тільки й чути: там підірвав себе на гранаті, там дострілився. Василь хотів якось то зупинити. Знаєте, як він казав мені: «Вважай, вуйку, треба знати більшовиків і наших, та над усіма мати свою голову».

Михася завважила, що Гак сказав «наші». Замість чоловіка вона бачила в сутінках лише важкий горбатий силует, що мовби лишився від колишнього Гака. Але й колишнє вже не покине його ніколи, — думала Михася, — і поділ на «їхніх» і «наших» для нього ніколи не зміниться.

— А ще Василь дуже пишався тим, — вів далі Гак, — що, відколи він перейшов до більшовиків, ніхто не падав і не стрілявся над Стрипою.

— Ви бачили його мертвого? — спитала Михася.

— Ая! Плакав над ним. Лице було жовте, але й крізь маску смерті проглядало якесь здивування. Чи мені сі так видало, чи Василь направду чомусь дивувався перед загибеллю, бо так і застиг з несподіванкою на лиці.

Михася подумала, що Гак вигадав це здивування чи воно само навіялося йому з якоїсь причини, і він через таку «несподіванку» хотів їй на щось натякнути. Але перепитувати не стала. Тут кожен говорив лиш те, що міг.

— Василько не сподівався, що його там уб’ють, — сказала вона.

— Ніхто не відає, де його вб’ють, — зітхнув Гак. — Знає, що вб’ють, але не знає, де і коли. Ви ж чули, що наші забрали Славка і Дзідзя?

— Так, — кивнула Михася. — Я була в Раковці.

— Хлопці вже, мабуть, на Степку годують лисиць. Знаю, що і мою Парасю хочуть забрати. Але я не дам. Відвезу її до Тернополя. І Марійку теж. Маю там файне мешкання. Анну вони не зачеплять, у неї ще малий хлопець. А ви, Михасю, про себе подумайте. Завтра до вас приїдуть.

Гак підвівся, начепив на плече автомат. Намацав клямку дверей, хотів щось сказати, та не наважувався.

— Може, забули що? — спитала Михася.

— Та ні. Я от не знаю, чи доїдуть до вас по такому болоті. Дорога розгасла, ми, поки прийшли, ледве чобіт не погубили.

— Доїдуть. А як ні — то прийдуть.

— Може, до завтра протряхне.

Михася вийшла за Гаком надвір. Дощу не було, але в повітрі висів густий вільгий морок. За його темною стіною стояло моторошне безгоміння.

— Чого ви забилися в таку глушину? — спитав Гак, запалюючи цигарку. — Хіба в Раковці не ліпше? Тут так голо, безлюдно. Морґи — це місце для несусвітнього смутку.

— Ви вгадали, — сказала вона. — Якраз я обрала місце для несусвітнього смутку.

16

Не такий уже й дикий він був, цей хутір Морґи на п’ять дворів, що тулився у затишку поміж зелених пагорбів, від яких і пролягали морґи масних ґрунтів. Одна лишень кукурудза виростала тут у два людських зрости, а качан був такий дорідний, що з його зерна виходив корець борошна або крупи, яких вистачало на три миски кулеші чи цілого малая[60].

Якщо виходити здалеку, ab ovo[61], то це теж було не останньою причиною того, що одного сльотавого вечора до двору ґаздині Оришки Паньківської, що сиділа на хуторі Морґи, під’їхав студебекер з повним кузовом солдатів у червоних погонах і синіх кашкетах. Ґрунтовка була розкисла, грузька, але потужна вантажівка, завиваючи та викидаючи хмари їдкого диму, намотала її на колеса разом з болотом без особливих пригод.

Поки солдати вискакували з кузова та займали стійки на хуторі (собаки аж розривалися, припадаючи на задні лапи), з кабіни поважно вибрався вайлуватий приземкуватий лейтенант з добродушним кирпатим обличчям. Він був у повному озброєнні — ППС, на паску кобура з пістолетом, портупея, планшет, начищені до блиску чоботи.

З кузова виліз і Гак із чималою торбою. Він провів лейтенанта через подвір’я, і той так заквецяв блискучі чоботи, що, підібравши тріску, довго обшкрібав з них болото.

Михася відчинила сінешні двері й покликала їх до хати. Лейтенант вибачився, що мусить зайти у брудних чоботях. Михася сказала, що тепер скрізь грязюка і нема на те ради.

У хаті Гак відрекомендував гостя:

— Це лейтенант Петро Іванович Свердлов. Він є начальником відділу Тернопільської держбезпеки.

Свердлов спроквола зняв кашкет і, подавши Михасі руку, привітався ще раз.

— Заочно знаю вас

1 ... 49 50 51 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Троща», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Троща"