Читати книгу - "Де немає Бога"

над сорок першим рядом і тягнулася майже до хвоста. Отже, вони зачепили крилом скелю, але яку? Пік над сідловиною чи один із монстрів, що стирчать із гірського хребта за льодовиком? Єгор оцінив протяжність схилу від сідла до вершини над ним на південному заході. Мало. Навряд чи достатньо, щоби розсіяти енергію під час падіння. Найвірогідніше, вони зачепили якусь із вищих гір на півдні чи південному сході, перелетіли льодовик, а потім… Парамонов зиркнув через плече на розбитий ніс літака… і хтось ніби погладив його серце крижаними пальцями. Він раптом зрозумів, якою жалюгідно малою була ймовірність того, що лайнер налетить на гору саме під таким кутом і саме з такою швидкістю, що носова частина, відділившись від фюзеляжа, зісковзне схилом униз і розсіє акурат стільки кінетичної енергії, щоб застрягнути на сідлі. Якби швидкість була хоч трохи меншою, носова частина впала б у прірву разом із крилами та хвостом, якби хоч трохи більша — ніс літака розтовкся б об скелі на півночі сідловини.

Олівер Морґенштерн не вгавав:

— Але ж ми живі, так? — він промовляв таким тоном, нібито сумнівався в цьому. — Ми врятовані?

Його слова лише дряпали поверхню мозку, не проникаючи досередини. Єгор заплющив очі (трясця, як же важко дихати), потер пальцями лоба та спробував згадати число. Останнє, що бачив перед зіткненням. Він помилився, відповідаючи Оліверу: вони розбилися, проте не впали. Вони не там, де зазвичай опиняється лайнер після катастрофи, і тому число було дуже важливим. Парамонов усвідомлював це ще тоді, коли 777-й зачепив крилом гору. Від числа залежало, чи є в них шанс урятуватися. Втім, із першої спроби видобути його із виснаженого мозку не вдалося. Думки були якимись зазубреними та спричиняли біль.

— У мене розколюється голова, — не дочекавшись від росіянина на відповідь, промимрив Олівер. — У балоні залишився кисень… можна мені ще трохи?

Парамонов мовчки повернув йому балон.

10 травня 2017-го Гашербрум VI[113], південно-західне сідло Щонайменше 5900 метрів над рівнем моря 17:40, GMT +5

Упродовж перших секунд після пробудження Анна почувалася так, наче встромила голову в бочку із цементом. Із правого боку долинали якісь звуки; напружившись, жінка розрізнила голоси — двоє чоловіків перекинулися короткими, надломленими фразами, а потім затихли. Коліна впиралися в щось тверде, страшенно боліла гомілкова кістка та ступня правої ноги. Анна спробувала змінити позу, й тіло несподівано пронизав біль. Скрикнувши, жінка розклепила повіки, після чого серце пропустило удар. Над головою — закіптюжені пластикові панелі (із тріщини в одній із них звисали обвуглені дроти), праворуч, там, де стояло її крісло, — чимала діра в фюзеляжі, крізь яку відкривався віддалений огляд зубчатого гірського масиву, що ривками п’явся в небо. Укриті льодом вершини, зливаючись із небом, відсвічували холодною синявою — небо неначе збігало ними до землі. Анна здригнулася — пояс безпеки врізався в живіт — і затремтіла від усвідомлення кошмарної незворотності того, що скоїлося: літак розбився, вона тепер не встигне до Бангкока. Усередині все перевернулося та запульсувало: серце, легені, шлунок, кишківник. Органи начебто зрушили зі своїх місць і ніяк не могли вмоститися назад.

Смикнувши за пряжку, Анна висковзнула з крісла і, вицідивши через зуби схоже на стогін виття, осіла на підлогу. Попри біль у нозі, передусім перевірила, чи на місці гроші. Тремтячими руками обмацала згортки у бюстгальтері, кишенях джинсів і трусах. Усе на місці, і це дещо полегшило важку свинцеву кулю в грудях: вона жива, гроші в неї, їй потрібно вибиратися.

З-за спини почулось якесь шарудіння. Анна обернулася і побачила дівчинку, яку росіянин приніс до салону першого класу за кілька хвилин до падіння. Вона напівлежала, звісивши ноги із крісла; пояс безпеки перетискав груди під пахвами. На обличчі все ще була киснева маска, скроню, щоку та праву частину шиї вкривала багряна кірка присохлої крові.

Дівчинка застогнала, й Анна кинулася до неї. Перехилилася через перегородку між кріслами, зірвала маску, розстебнула пряжку та підхопила малу на руки. Коліно вибухнуло болем, права литка палала так, ніби жінка вступила в діжку із розплавленим металом, але принаймні вона могла стояти, отже, перелому не було. Анна відкинула волосся з обличчя дівчинки, і та втупилася в неї мутними, наче пляшкове скло, очима.

— Maman… mamany…[114]

— Тихо, тихо, маленька, все гаразд.

Анна повернулася до світла, що вливалося крізь діру, й оглянула рану на голівці дівчинки. Поріз над скронею був коротким і глибоким, але більше не кровив.

— Господи, що ж мені з тобою робити?

Крізь пролам у фюзеляжі знову долинули чоловічі голоси. Анні здалося, що вони віддаляються, і жінка запанікувала:

— Допоможіть! — покликала вона англійською. — Сюди, будь ласка!

Позад Анни щось гупнуло, хоча чуття примусило її озирнутися через плече за мить до того, як звук ударив по вухах. Над одним із крісел другого ряду з невинно-розгубленою гримасою на перекошеному лиці підводився Лоуренс Ґрейс. Жінка відразу пригадала його — жилавий хлопець у тісній футболці та спортивних штанах-галіфе, за яким заходила до літака. Лоуренс відштовхнув від себе кришку відсіку для ручної поклажі, а тоді, щось нерозбірливо прогугнивши, втупився в Анну.

— Тут дівчинка, — мовила вона. — Їй треба допомогти.

На ньому не було жодної подряпини, лише розкошлана борода мала такий вигляд, як нібито в ній завелися таргани.

— Де ми? — промекав хлопець.

— Я не можу спустити її сама. Допоможи мені.

Лоуренс не чув її. Хитаючись, підійшов до крісла біля лівого борту та нахилився до ілюмінатора. У голові запаморочилося — він неначе стояв на даху хмарочоса. Далеко внизу, розриваючи пласти сивого льоду, на поверхню вилазили відшліфовані льодовиком камені; далі за проваллям в усі боки розбігалися страхітливі гірські пасма — призахідне сонце висікало цілі пригорщі іскор на вершинах кольору неба.

Хлопець відсахнувся. Розгублене, з одвислою щелепою обличчя під променем світла, що проникало крізь ілюмінатор, скидалось на виліплене із сирої глини.

— Де ми?

— Послухай, — Анна ковзнула поглядом по обплетених м’язами руках, — літак розбився, але ти повинен…

Її перебили вигуки, що один за одним залетіли крізь діру в фюзеляжі:

— Хей! Ви тут? Все о’кей?

17:45

Під проломом, задерши голови, стояли Єгор Парамонов і Дюк Апшоу. Олівер Морґенштерн шкандибав оддалік. Метрів за двадцять від фюзеляжа німець зовсім знесилився: спершу нахилився, впершись руками в коліна, а потім повалився набік.

Єгор раз у раз кривився, наче від зубного болю, — так діймали його докори сумління. Це не його рейс, але він професійний пілот, а отже, до того як вибиратися з літака, просто зобов’язаний був переконатися, що всередині не залишилося