Читати книгу - "В’язень Неба"

підсобному приміщенні й чув, як вони про щось тихо бубоніли. Сівши за батьків письмовий стіл, поглянув на годинник: двадцять на другу. Я мав намір перечекати кілька хвилин, але стрілки годинника неначе відмовлялися рухатися. Коли я повернувся до головного приміщення крамниці, батько з Ферміном стривожено поглянули на мене.

– Даніелю, може б тобі взяти вихідний на решту дня, – запропонував батько. – Ми з Ферміном упораємося вдвох.

– Дякую. Мабуть, справді візьму. Я майже не спав і кепсько почуваюся.

Мені забракло мужності подивитися в очі Фермінові, коли я йшов із книгарні через підсобку. Насилу переставляючи ноги, я підійнявся на шостий поверх і, відчинивши двері, почув, що у ванній тече вода. Доплентавшись до спальні, я завмер на порозі. Беа сиділа на краю ліжка. Вона не чула й не бачила, як я зайшов. Я дивився, як дружина надягає шовкові панчохи і вбирається, не відводячи погляду від люстерка. Лише за кілька хвилин Беа помітила мене.

– Я й не знала, що ти тут, – мовила дружина здивовано й дещо роздратовано.

– Ти кудись збираєшся?

Вона кивнула, підфарбовуючи губи яскраво-червоною помадою.

– Куди?

– Маю деякі справи.

– Ти так гарно причепурилася.

– Не люблю виходити на люди абияк, – відказала Беа.

Тепер вона накладала тіні для повік. «Щасливець», – прозвучав у моїй голові єхидний голос.

– Які справи? – запитав я.

Беа обернулася й поглянула на мене.

– Що?

– Я запитував, які в тебе справи.

– Усякі.

– А Хуліан?

– Мама гуляє з ним.

– Он як.

Беа підійшла й, стримавши роздратування, стурбовано поглянула на мене.

– Даніелю, з тобою все гаразд?

– Не виспався просто. За всю ніч майже не стулив очей.

– Чому б тобі не здрімнути по обіді? Тобі поліпшає.

Я кивнув.

– Чудова ідея.

Беа ледь усміхнулася й підвела мене до ліжка. Потім допомогла вкластися, накрила й поцілувала в чоло.

– Повернуся пізно, – попередила.

Я поглянув їй услід.

– Беа…

Дружина зупинилася на півдорозі й обернулась.

– Ти мене любиш? – запитав я.

– Звісно, я тебе люблю. Що за питання?

Гримнули двері, а потім зі сходів долинули звуки котячих кроків Беа і стукіт її шпильок, що поступово затихав, аж доки зовсім не щез десь унизу. Я схопив телефон і дочекався відповіді дівчини-оператора.

– З’єднайте мене, будь ласка, з готелем «Рітц».

За кілька секунд у слухавці пролунало:

– Це готель «Рітц». Доброго дня. Чим ми можемо вам допомогти?

– Будьте ласкаві, перевірте, чи заселилася до вас одна людина.

– Як її звати?

– Каскос. Пабло Каскос Буендія. Він мав би приїхати вчора…

– Одну хвилинку, будь ласка.

Потяглася нескінченна хвилина очікування, сповнена приглушеними голосами і відлунням на лінії.

– Кавальєро…

– Я слухаю.

– На цю мить жоден номер у готелі не зарезервований на ім’я, яке ви назвали…

Мене охопило безмежне відчуття полегшення.

– А може, замовлення було зроблено організацією?

– Зараз я перевірю.

Цього разу довго чекати не довелося.

– Справді, ви мали рацію. Сеньйор Каскос Буендія. Ось він. Номер люкс. Заброньований видавництвом «Аріадна».

– Як ви кажете?

– Замовлення для сеньйора Каскоса Буендії було зроблено видавництвом «Аріадна». З’єднати вас із номером цього пана?

Слухавка випала мені з рук. «Аріадна» – саме так називалося видавництво, засноване багато років тому Маурісіо Вальсом.

Каскос працював на Вальса.

Я кинув слухавку на важіль і з серцем, отруєним підозрою, вибіг на вулицю за своєю дружиною.

9

Беа не було серед натовпу, який о цій порі плинув вулицею Пуерта-дель-Анхель у напрямку до площі Каталонії. Я гадав, що саме цією дорогою моя дружина мала б піти до «Рітцу», але ж Беа завжди була непередбачувана. Їй подобалося обирати власний шлях. Невдовзі я відмовився від наміру наздогнати дружину, подумавши, що вона могла взяти таксі. Це більше пасувало до того, як вона вирядилася на цю зустріч.

За чверть години я був уже перед готелем. І хоча надворі було градусів десять тепла, не більше, я весь спітнів і задихався. Швейцар скоса позирнув на мене, однак із легким поклоном усе ж відчинив двері. Опинившись у вестибюлі, атмосфера якого викликала в пам’яті історії про шпигунські пристрасті й велике кохання, я розгубився. Мізерний досвід знайомств із фешенебельними готелями не підготував мене належним чином до такої ситуації, і я не здужав дати собі ради. Помітивши стійку реєстрації, за якою бездоганний на вигляд портьє позирав на мене почасти з цікавістю, почасти з тривогою, я підійшов і вичавив із себе усмішку, яка, втім, зовсім не вразила чоловіка.

– Скажіть, будь ласка, де у вас ресторан?

Портьє поглянув на мене із ввічливим скептицизмом.

– Ви замовляли столик у ресторані?

– У мене там зустріч із мешканцем вашого готелю.

Портьє холодно всміхнувся й кивнув.

– Ви знайдете ресторан у кінці цього коридору.

– Щиро дякую.

Із тяжким серцем я рушив у вказаному напрямку, не маючи жодного уявлення, що скажу або що зроблю, коли побачу Беа з цим типом. Назустріч мені вийшов метрдотель із кам’яною усмішкою і заступив дорогу. Вираз його обличчя повідомляв про доволі низьку оцінку, яку він дав моєму вбранню.

– У вас замовлено столик? – запитав він.

Я відіпхнув його і ввійшов до зали. Більшість столиків були порожніми. Літня пара, що скидалася на дві мумії з манерами дев’ятнадцятого століття, манірно споживала суп і перервала цю процедуру, щоб зміряти мене неприхильним поглядом. Ще за кількома столиками чоловіки, які мали вигляд бізнесменів, обідали у вишуканому товаристві елегантних дам, записаних, либонь, у рахунок як «представницькі витрати». Жодного сліду ані Каскоса, ані Беа.

Я почув за спиною кроки метрдотеля, що прямував до мене з двома офіціантами. Я обернувся з покірливим виразом на обличчі.

– А хіба сеньйор Каскос Буендія не замовив столик на двох? – запитав я.

– Сеньйор забажав, щоб обід подали йому в номер, – повідомив метрдотель.

Я глянув на годинник. Було двадцять по другій. Я попрямував до ліфтів. Один зі швейцарів не зводив із мене очей, але коли він надумався рушити в мій бік, мені вже вдалося заскочити в один із ліфтів. Я натиснув котрийсь із горішніх поверхів, не маючи жодної гадки, де шукати номер люкс.

«Почнемо зверху», – подумав я.

Я вийшов із ліфта на восьмому поверсі і став тинятися помпезними порожніми коридорами. Невдовзі я побачив двері, що вели до пожежних сходів, і спустився на поверх нижче, де ходив від дверей до дверей, марно шукаючи номер люкс. На годиннику було пів на третю.

На шостому поверсі я натрапив на покоївку, яка штовхала візок із пір’яними мітелками, милом та рушниками, і запитав у неї, де ж знайти цей люксовий номер. Жінка збентежено поглянула на мене, але,