Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

найбільших — «петлюрівська» організація «Верховний Штаб війська УНР», члени якої, за переконанням ОГПУ, відповідали за підготовку збройного повстання в Кременчузі, що готували навесні 1930 року. За ватажка було визначено «колишнього петлюрівського офіцера» на прізвище Манько, котре співзвучне з «Махно». За даними спецорганів, у 1924 році він нелегально прибув з Польщі.

У звітах про операцію цитували Манька: «Коли влада проведе колективізацію, то вона цим забезпечить свій вплив на маси, навколо буде своє око, внаслідок чого до народу взагалі важкувато буде підступитися й, нарешті, затягування організаційної діяльності може призвести до провалу». Стверджували, що група «ставить собі за мету створення самостійної України на основі приватної власності на землю та майно», й збереження козацького класу. Також повідомляли, що Манько нібито планував захопити Кременчук, підпалити його околиці та посіяти паніку, а тим часом заволодіти залізничною станцією й телеграфом.[508]

Решта угруповань, за звітами ДПУ, мали подібні цілі. Деякі нібито мали між собою зв’язки, інших підозрювали в поширенні зрадницьких ідей у Червоній армії. Ще одна «куркульсько-петлюрівська» організація, котра буцімто діяла в західних районах республіки, проводила «контрреволюційну агітацію» та поширювала «провокаційні чутки». У тому ж звіті згадували про арешт 420 членів «контрреволюційних організацій і груп» на Північному Кавказі лише протягом п’яти днів та арешти на Поволжі.[509] Балицький занотував свій візит до Тульчинської округи навесні 1930 року: тут він побачив озброєних повстанців, окопи навколо сіл та почув селян, що кричали «Геть радянську владу!» і співали національний гімн «Ще не вмерла Україна».[510]

Значущість цих історій може здатися перебільшеною, а тон майже істеричним. Однак архівні документи, так само як і мемуари, засвідчують, що далеко не весь рух опору був вигаданим. Насильство було реальним, організованим і мало національне забарвлення. У деяких місцях повстання були збройними і швидко поширювалися з одного села в інше, де селяни, підбадьорені досвідом інших повстанців, приєднувалися до повсталих сусідів і повторювали їхні гасла.

Зокрема, до середини березня 1930 року ціла низка сіл у Тульчинській окрузі, одне за одним, повстали проти радянської влади. Архівні документи свідчать про те, що повстанці кричали «Нам не треба влади, котра грабує селян! Геть комуністів, які ведуть країну до загибелі!» Навіть коли вони не вбивали місцевих керівників, вони їх виганяли. У 343 селах селяни обрали власних «старост», як це колись робили, відмовилися навіть слухати комуністів.[511] У багатьох місцях повсталі також вигнали радянських вчителів, закрили кооперацію та проголосили повернення до вільної торгівлі. Дехто говорив про необхідність організації збройного опору та передавав листівки, за оцінками ДПУ — «антирадянського спрямування». На одних зборах повсталих пролунав заклик повернути землю «куркулям» та ліквідувати колгоспи. У кількох випадках, за свідченнями, селяни співали «Ще не вмерла Україна». Перемога в Тульчині була нетривалою: ДПУ звинуватило «петлюрівців» і вдалося до «оперативних заходів». Район поділили на сектори, кожен з яких закріпили за окремим озброєним кінним загоном чекістів.[512] Балицький повідомив колезі, що сам Сталін наказав йому «не виголошувати промови, а діяти більш рішуче».[513]

Виступи мали не лише яскраве політичне забарвлення. Подекуди їх очолили люди, котрі мали досвід в організації селянських повстань, участі в українському національному русі або в Громадянській війні. Так було у випадку Павлоградського повстання в Дніпропетровській області, котре докладно задокументували радянські спецоргани.[514] Навіть ще до «березневої лихоманки» влада очікувала заворушень у Павлограді, заснованому на місці колишнього козацького зимівника. У дев’ятнадцятому столітті селяни в цьому регіоні також виступали проти тамтешніх поміщиків, а у 1919 році багато місцевих селян підтримали Махна.[515] Передбачаючи масові виступи під час колективізації, ДПУ в лютому 1930 року арештувало за звинуваченням у підготовці повстання сімдесят дев’ять людей, 21 з них стратили.

Незважаючи на це, кілька павлоградських провідників з досвідом військової справи вирішили готувати повстання. У березні 1930 року Кирило Шопін, колишній вояк армії гетьмана Скоропадського, втік з-під арешту на Дон. Звідти він координував плани земляків і закликав інших селян до повстання. Серед однодумців Шопіна були чоловіки, котрі в минулому воювали за Петлюру, Скоропадського й Махна.

Зусилля Шопіна принесли результати на початку квітня, коли представники з різних сіл зібралися в Богданівці для підготовки повстання. У багатьох учасників під час колективізації конфіскували майно, тому дехто сподівався в такий спосіб повернути відібрану власність. Також у них були політичні цілі, і вони послуговувались політичними гаслами: «Геть радянську владу!», «Давайте завойовувати іншу свободу!» Після першої наради почали стихійно формуватися інші групи в навколишніх селах. 4 квітня багато селян прибуло до невеликого хутора Осадчий поблизу Богданівки, з надією приєднатися до повстання та розраховуючи на зброю.

Повстанці вжили запобіжних заходів: було узгоджено, що в разі поразки і захоплення учасників усі стверджуватимуть, що їх забрали силоміць. Провідники встановили контакт зі співробітником Павлоградської районної міліції, сподіваючись, що міліціонери перейдуть на бік повсталих. План дій був такий: взяти Павлоград, добре озброїтися для нападу на Дніпропетровськ, а там вже підніметься і вся Україна. Судячи з наявних документів — допитів, слідства, спогадів, пізніших записів — учасники Павлоградського повстання вірили в те, що вони можуть перемогти. По всій Україні, казали вони один одному, над селянами знущались і тому вони приєднаються до павлоградців.

5 квітня розпочали повстання з Осадчого, вбивши партійців та інших активістів. Звідти швидко вирушили до найближчих сіл, де до них приєдналися інші учасники. Пополудні прибули до Богданівки та вдарили в дзвони, встановили контроль над мостом між селами та розпочали бій з міліцією. Протягом дня повстанці вбили кілька десятків людей з державного й партійного активу, включно з комсомольцями, членами двох сільрад та іншими. До кінця дня вони обірвали телефонні лінії, але вже було пізно: голова однієї сільради встиг повідомити про повстання в Павлограді.

Увечері в Богданівці з’явилася Павлоградська міліція, але не для того, щоб приєднатися до селян, а навпаки — придушити повстання. Селяни відступили, але водночас захопили сільраду в сусідньому селі Тернівка. Нарешті, 6 квітня з Дніпропетровська прибули збройні загони ДПУ в кількості 200 чоловік, 58 з них на конях. Балицький віддав короткий жорсткий наказ: «Ліквідувати ці контрреволюційні банди».

Боротьба добре озброєних і навчених загонів ДПУ з повсталими селянами тривала не більш як два дні. Хоча повстанці вбили 30 партійців, що обіймали різні посади на рівні села — від голів рад, КНС і комсомольців до вчителів, уповноважених і рахівників, у селян не було жодного шансу на перемогу. Переважно неграмотні, вони не мали ні налагодженого зв’язку між селами,