Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

твори найбільше хочуть читати люди. За результатами, найзатребуванішим українським письменником виявився Володимир Винниченко. Після нього йшла класика української літератури — Франко, Коцюбинський та Шевченко. Хвильовий, найпопулярніший радянський письменник, посів місце далеко позаду від класичних авторів, а «пролетарських» письменників взагалі мало хто читав, навіть самі пролетарі. Отже, дослідження засвідчило, що українська класична література явно залишалася центром зацікавлення та прихильності масового читача[587]. Регламентація літератури у відповідності до «соціальної потреби» чітко позначила кінець літератури того типу, якому суспільство віддавало перевагу.

Хвильовий залишався активним членом української літературної спільноти до 1933-го. Навесні того року, коли його країна потерпала від виснажливого та штучно створеного голоду, він побував у селах, побачив, що там коїлося, і спробував домогтися від різних чиновників реакції на цю ситуацію, бодай якихось дій. Нарешті він усвідомив, що голод був результатом спланованої політики. Хвильовий попрощався зі своїми друзями й наклав на себе руки[588].

* * *

Аргументи Хвильового не можна звести до визначення «націоналізм» — вони набагато складніші. Із його полемізування народилася ціла теорія національно-культурного визволення, яка прагнула розвитку такої української радянської культури, що була би соціалістичною, але емансипованою від національної культури колишнього колоніального гнобителя. Він не приховував своєї думки, що революція пішла хибним шляхом, проте ніколи не виступав проти самої революції — він хотів виправити її курс в Україні.

Основною тезою Хвильового було те, що українська культура має розвиватися власним шляхом, відкидаючи свій провінціалізм та культурну спадщину російського колоніалізму. Він вважав, що раз його країну вже визволено від імперіалізму, то вона може розвиватися незалежно від Росії. Для нього це було просто логічним положенням національної політики самої комуністичної партії.

Між скромними починаннями ранньої радянської української літератури на початку 1920-х рр. та її бурхливим розквітом уже за кілька років по тому насправді пролягла величезна відстань. Те саме можна сказати і про відстань, що розділяє рішення партії сприяти українському культурному розвиткові — і момент, коли Хвильовий відкинув російський вплив на культуру його народу. Коли партія схвалила курс на українізацію та прийняла її як офіційну політику, вона не знала, куди це приведе. Коли вона побачила, що рупори «визволеної» української нації справді почали діяти незалежно, вона не могла цього збагнути. А люди невеликого розуму завжди сприймають те, чого вони не здатні зрозуміти, як загрозу.

Розділ V

Михайло Волобуєв та проблема української економіки

Михайло Волобуєв — росіянин за походженням, комуніст і високопосадовець в українському комісаріаті освіти. Він був представником нової «українізованої» партії, створеної цією українізацією. Спираючись на здобутки радянських українських науковців, Волобуєв сформулював переконливе доведення, що Радянський Союз експлуатував Україну не меншою мірою, ніж його імперська попередниця, і закликав ґрунтовно переглянути російсько-українські економічні відносини, щоб подолати спадщину колоніалізму. Коли його працю було опубліковано в друкованому органі КП(б)У 1928 року, вона викликала неабиякий суспільний резонанс.

Згідно з позицією марксизму, економічні відносини в будь-якому суспільстві є ключем до розуміння самої природи цього суспільства. Для будь-кого, хто дотримується цієї доктрини, звинувачення в економічній несправедливості — найвагоміший закид супроти наявного стану речей. Якщо найбільшу колишню колонію Російської імперії все ще експлуатують, то, значить, і СРСР не менш винен у гріхах імперіалізму, ніж його попередниця. Аргументація Волобуєва, таким чином, не прямо, проте все ж таки оскаржувала тезу комуністів, що радянська влада запропонувала життєздатну альтернативу імперіалізмові, бо, згідно з доказами Волобуєва, радянський режим міг провадити таку саму імперіалістичну політику, як і ті європейські імперіалісти, котрих радянська влада так заповзято засуджувала.

Проблема української економіки

Найбільш вартим уваги є той аспект української економіки, що її як таку дуже пізно визнали радянські теоретики. До впровадження нової економічної політики більшовики навіть не думали про окремі економіки в межах соціалізму. Національну проблему вони розглядали як скороминущий побічний продукт капіталізму та застосовували, де лише вважали можливим, термін «буржуазний націоналізм» на позначення прагнень усіх неросіян, які могли заявити, що вони взагалі-то від росіян відрізняються. Вважалося: тільки-но буде відкинуто буржуазію, національна проблема перестане існувати як така. Повна економічна єдність різних народів під соціалізмом сприймалася як аксіома.

Зміни в поглядах більшовиків після 1921 року можна побачити на прикладі більшої терпимості Леніна до національних відмінностей та на його вищій чутливості до національних прагнень. Разом із тим повна зміна більшовицької національної політики, символом якої є впровадження політики українізації 1923 року, не поширювалася на економіку. Економічна єдність соціалістичних народів усе ще сприймалася як даність та вважалася основою для потенційного стирання національних відмінностей між народами за часів соціалізму. Повна економічна єдність соціалістичних держав здавалася логічним наслідком міжнародної єдності пролетаріату — явища, яке й не можна було піддавати сумніву.

Та цю аксіому українські боротьбисти все-таки піддали сумніву ще в 1919-му. Вони були готові доєднатися до більшовиків, але за умови, що ті визнають окрему ідентичність України. Григорій Гринько, який представляв боротьбистів під час перемовин щодо злиття партій 1920-го[589], наполягав на тому, щоб Україну не поглинули економічні структури Росії. Він застерігав, що поширення повноважень російських органів на Україну призведе до поганих наслідків, і виступав за інституцію, яка була б чимось на кшталт федерального регуляторного органу (раднаргоспу)[590]. Ця вимога може здаватися цілком помірною, проте вона випереджала свій час. Напередодні XII з’їзду такі погляди, як у Дмитра Лебедя, були поширені серед керівництва КП(б)У. В економіці найвідомішим ідеологічним колегою Лебедя був Юрій Ларін — економіст, який пізніше стане одним із найнаполегливіших критиків політики українізації. 1921 року Ларін висловив свій невгамовний ентузіазм на підтримку цілковитої економічної єдності відновленої Російської імперії:

Справжня економична історія совітської Росії почнеться тільки з 1921 р., бо тільки з другої половини 1920 р. Росія знову істнує, як єдиний господарський організм. До цього часу перші три роки пролєтарської революції це була тільки передмова, тільки вступ до історії — боротьба для утворення першої передумови до можливості нормального господарського розвитку: за зібрання до купи, в єдине ціле всіх частин розшматованої буржуазно-поміщицькою контр-революцією і Антантою держави — України, Великоросії, Сибіру, Туркестану, Кавказу, Дону.

Тепер, коли російський пролєтаріат, коли «войовничий большевизм», як новий Іван Калита, знову «зібрав землю», тепер тільки пролєтарська Росія матиме можливість показати свою енерґію і орґанізаційні звички на справі господарського відродження