Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

Після закінчення арії, щойно вибухнули овації, Моцарт непомітно вийшов із зали. Він добре знав, що Каролін після свого виступу надовго не залишиться в залі. Найпевніше, перемовившись кількома слова з гостями, вона повернеться до своєї кімнати. Її театральна сукня була гарною, проте незручною, тому, безперечно, дівчині захочеться переодягнутися.

Обійшовши будинок Естергазі, Франц зупинився під розлогим платаном, якраз навпроти вікна кімнати Каролін. Котре з вікон було її, він знав, бо одного разу вони гуляли тут і дівчина сама на нього вказала.

— Діставатись до коханої через вікно у Відні не прийнято, — сміючись, мовила вона тоді, — а шкода...

— Ваша краса здатна порушити будь-які умовності, — жартома відповів Моцарт, — то ж краще зачиняйте своє вікно на ніч.

— А ви? — зупинившись, запитала Каролін, дивлячись йому в очі.

На щоках дівчини спалахнув рум’янець, що додавало їй чарівності.

— Що я? — перепитав Франц, хоча добре розумів, про що йдеться.

— Вас я могла б дочекатися одного разу в своїх покоях?

— Мене навряд... — відповів він і одразу жартівливо додав: — З мене кепський гімнаст, а вікно доволі високо. Ото була б комедія, якби я скрутив собі шию!.. Уявляєте, як ваш дядечко виходить вранці на прогулянку й бачить мене — під цим платаном?

Вони розсміялися й пішли далі. Тоді Франц ще не знав, які почуття оселилися в душі цієї дівчини. Як не знав він і того, що зараз стоятиме у сутінках під тим самим деревом, не зводячи очей з темного квадрата її вікна.

У покоях Каролін нарешті загорілося світло. До болю проглядаючи очі, він намагався розгледіти в ньому знайому постать, проте марно. Йому чомусь подумалось, що дівчина про все знає. Про те, що він тут, під вікном, і навіть про те, як пече йому в грудях... Але хіба це можливо?

Співаючи в тій залі для гостей князя Естергазі, вона жодного разу не глянула в його бік. Так мовби його не існувало.

Інтуїція не підвела. В темряві почулися чиїсь кроки, що наближалися до нього. Чути було також, як під взуттям хрускотить висохле осіннє листя і в такт йому — важке знервоване дихання. Франц вже хотів удати, ніби просто прогулюється, коли незнайомець гукнув його тихим голосом:

— Пане Моцарте...

Це виявився літній чоловік невисокого зросту. Ставши поряд із Францом, він якусь мить намагався віддихатися.

— Мене послала молода пані... — сказав він, трохи заспокоївшись.

— Ви про Каролін? — перепитав про всяк випадок Моцарт.

— Авжеж, чи ви тут когось іншого виглядаєте?

Франц відчув, як обличчя його почервоніло. На щастя, слуга в темряві не міг побачити, яке враження справили на нього ці слова.

— Панна веліла... передати мені щось? — затинаючись сказав він.

— Панна веліла привести вас до неї, молодий чоловіче.

— Але ж... як?

— Свята Маріє, що за молодь тепер? — роздратовано перебив його посланець. — У вашому віці, юначе, я такого не питався. Цитьте і мовчки йдіть за мною.

Він повернувся до нього спиною і рушив кудись у темряву. Франц непевним кроком пішов слідом. Вони перетнули темний парк, а далі вузенькою стежкою обійшли будинок. За кілька хвилин слуга привів його до низьких дверей, якими, вочевидь, користувалася прислуга. Діставши з кишені ключ, чоловік відчинив їх і зайшов досередини.

— Пригніть голову, — попередив він Франца.

Той нахилився й також переступив поріг, опинившись у цілковитій темряві. Слуга запалив ліхтар і повів його далі сходами вгору. Їхні гострі тіні стрибали по облущених стінах, як неспокійні душі, ув’язнені в середньовічному замку.

Десь далеко чулася людська метушня і брязкання посуду. Повітря пронизував їдкий запах підгорілої олії — певно, неподалік була кухня. Та раптом все це лишилося десь позаду, і вони вийшли в добре освітлений коридор. Слуга загасив ліхтар, тихо постукав у кімнатні двері. З-за них почувся голос Каролін. Посланець прочинив їх і жестом запросив Франца зайти. Той більше не вагався.

Всередині його очі довго звикали до нового освітлення. Кімната Каролін була невеликою, але доволі затишною, обставленою на східний манер. Сама дівчина сиділа перед дзеркалом, спиною до нього, проте добре бачила його відображення.

— Заходьте сміливіше, пане Моцарте, — не озираючись, сказала вона, коли слуга вийшов, зачинивши за собою двері.

Утім, Франц вже не відчував жодного сум’яття. Тільки тепер він зрозумів, як йому хотілося опинитися з Каролін наодинці. Вона була в тій самій сукні, в якій сьогодні бачив її, мала таку саму зачіску, а найголовніше — він чув той самий голос...

— Ви прекрасно співали сьогодні.

— Справді? — перепитала дівчина, нарешті повернувшись до нього. — Вам сподобалося?

— Це було надзвичайно, — Франц наблизився і поцілував їй руку, — не знав, що маєте такий талант.

— Похвала від Моцарта, — усміхнулась вона, — таке не кожного дня почуєш.

— Дякую, що... запросили мене сюди, — після короткої мовчанки сказав він. — А як ви дізналися, що я... там?

Тут він жестом вказав на темне вікно.

— Я зрозуміла, що ви там будете, ще коли співала.

Каролін підвелася і, ставши навпроти нього, зазирнула йому у вічі.

— Хіба ви мене бачили?

— Ні, але виконувала ту арію для вас. Це був єдиний спосіб змусити вас прийти під той платан.

— О, Каролін, ви говорите зі мною так холодно, — з болем промовив Франц. — Скільки б я віддав за ваше тепло!

Він слухав себе й не вірив, що це його слова.

— Боюся, мій друже, нічого від вас мені не потрібно, — раптом сказала дівчина, і її слова прозвучали, мов грім.

Від несподіванки Моцарт відступив на крок.

— Он воно що, — видавив він із себе. — То, виходить, це ваша помста... Помста за нашу останню зустріч.

В очах Каролін і справді з’явився крижаний блиск.

— У такому разі, ґратулюю вас, дорога фроляйн. Вам все вдалося... А тепер, коли ваша ласка, я піду.

— Не підете, любий Франце.

— Не піду?

— Ні. Ви матимете те, за чим прийшли.

Вона усміхнулася й ледь помітним рухом оголила плечі.

— Ви богиня, — прошепотів Франц.

— Тоді на коліна переді мною, — владно