Читати книгу - "Диво"

зможе подолати Відстань, яка ділила його від розісланого купця, їх розокремлювало не тільки багаття — пролягала між ними назримо-неперехідна межа, по один бік якої була тупа, байдужа жорстокість, а по другий — вразливо-чиста хлоп’ячість, для якої світ був мов розмальований храм, а люди в ньому виділися рівними богам і найбільшим чудом землі.

Але ж занадто багато траплялося серед чудес такої твані, як Ситник, убивці діда Родима, Джурило, Какора. І чи багато ще спіткає таких Сивоок?

Ніколи не міг простити Какорі того, що вчинив, не подарував жодного пробачливого погляду купцеві навіть тоді, коли той нарешті пробився крізь праліс і на березі таємничо тихого озера перед ними відкрився небачений деревлянський город. Перша думка Сивоокова була не про купця й не про себе, подумав він, як би оце зрадів Лучук, як підстрибував би він від передчуття нових див, що відкриваються за високими валами схованого від цілого світу городка.

— Ну! — зраділо ревів Какора.— Ага! Доскочив! Отак!

Город поставав перед ними мов дарунок за тяжкі мандри, за смерті й страхи в пущах, город, вихитрений з дерева такого стемнілого і важкого, неначе лічилося йому на тисячу літ.

Мав город незвичний кшталт великого трикутника, одним боком майже входив у озеро (а може, вибрідав з нього?), високі зелені вали його були зміцнені дубовими клітями, що виставляли напоказ свої рублені ребра, нижче, попід валом, суцільним гребенем проходив нахилений наперед гострокіл з велетенських дубових колод, обпалених з двох боків для вбереження від згнилизни й шашеля, ще нижче, на крутоспаді, викладено було тесані до слизькоти колоди, підігнані щільно й міцно, одними кінцями вони підпирали гострокіл, а другими — занурювалися в мертву воду широкого рову, який оббігав город з двох боків, не захищених озером. Дві брами вели до города, і стояли вони отвором. А замшілі дубові мости через рів невідомо коли й підіймалися, бо вже заросли їхні лежні на берегах рову густою травою, навіть кущ лози тулився до краю того мосту, навпроти якого стояли Сивоок і Какора.

Чи не було в городі людей, чи вже так безпечно вони почувалися, заховані в найдальші глибини зеленого дивосвіту?

— Гей-гоп Гей-гоп! — виспівував Какора, спрямовуючи вимучених коней на замшілий міст.— Теплу жону обійму! Смачно жону полюблю!

Протуркотіло старе колоддя під колесами, війнуло домашнім димом з-за широкої брами, чулися вже з города людські голоси, стуки та грюки, дзеньки та бреньки, коні, звеселіло помахуючи головами, без підганяння і погукування всмикнули воза в гостинно розчинені ворота. Какора, горланячи свою пісню, радо простував поряд з своїм майном, недбало посмикував віжками, Сивоок тримався трохи здаля, мовби бажаючи підкреслити, що не має нічого спільного з товстим забіякою, що прийшов сюди сам по собі, просто, щоб звідати ще одне місце на своїй землі, вхлинути охочим серцем ще нові дива, які світ дарував йому так само щедро, як і нещастя та горе.

Далеко й не зайшли. Коні зненацька схарапудилися, захропли, вдарили копитами в повоза, стали рвати збрую, закляк Какора з відтуленим для співання ротом, став і Сивоок, спершу дивуючись, а там і побачив. Їм назустріч ішов перевальцем піднятий на задніх ногах велетенський ведмідь, ішов мовчки, розкривав пащеку, наставляв бриласті передні лапи, з яких звисали брудні косми. Ведмідь був такий страшний і волохатий, що навіть Сивоок, хоч був далеко і прикривався від звіра запрягом, мимохідь позадкував од почвари, що ж до Какори, то в того досить швидко минулося отетеріння, він сягнув правицею донизу, вихопив з піхов меча і пішов на медведя, майже так само величезний, товстий і загрозливий.

Та звідкись сипонуло дітлашні, добряче обдертої й замурзаної, діти, хоч були худенькі й дрібненькі, голоси мали навдивовижу ляскучі, вони здійняли такий вереск, що з найближчої хижі викотилася невисока жіночка, щось гукнула, побігла слідом за ведмедем, ще раз крикнула, ведмідь озирнувся до неї, став, поглянув ще раз на збунтованих коней і на товстезного чолов’ягу, що наступав на нього з лискучим Залізом, вайлувато завернув і почалапкав до жіночки.

— Твій, чи що? — гукнув Какора.— А коли твій, то не пускай, бо потну! Я такий! Гей-гоп!

Жінка мовчки дивилася на Какору, на його коней, потім — на Сивоока, дивилася, поки вони й проїхали, і хлопець так і не збагнув, що то за жінка, чому так дивиться на них і які має чари, що слухається її ведмідь.

Їм назустріч виходили люди. Здебільшого жіноцтво, та все маленькі, чепурненькі жіночки, чоловіків траплялося мало, були зачучверені, немиті, нечесані, мали вигляд дикий і сонний. Ніхто не носив зброї, одягнені були не в шкури, а в білу полотняну одіж, в жінок і дітей на комірах і рукавах було багато предивних вишивок, чоловіки не балувалися такими розкошами.

Какора, хоч був тут уперше, знав, куди їхати, та й Сивоок би знав, бо ще здалеку забачив споруду, що вивищувалася над усіма хижами й навісами, горіла серед потемнілого дерева барвами співучими й иещодениими, неначе та київська церква, що так вразила Сивоока.

Видно, була то святиня цих захованих од білого світу людей, святиня, вибудувана хтозна й коли і хтозна й ким, бо не вірилося, щоб хтось з нині живущих був здатний на таке будування й прикрашання.

Немов узяв той хтось кільканадцять міцних липових бортей, побільшив їх неймовірно, оздобив зовні візерунками богів і богинь — і все те, поєднане у мальовниче ціле, стрілчасто зводиться до неба різнобарвними покрівлями, неоднаковими, як і кожна побільшена борть.

Сивоок, забувши про Какору, перейшов торг перед святинею, невідривно дивився на здоблення стін, впізнавав ще здалеку Родимових слов’янських богів і богинь, вони повторювалися, їхні лики дивилися на хлопця, неначе відбиті в багатоманітті збрижених вод, з ликами й постатями богів спліталися гнучкі віли й берегині, стіни святині були всуціль барвою, веселковою радістю, святом для ока. Барвні зображення богів гарно поєднувалися з різьбленими, ніколи ще Сивоок не бачив такого тонкого різьблення, від нього ціла святиня набувала легкості, вона зависала над землею в своїй поцяцькованій невагомості, Сивоок спершу й не второпав, звідки це враження летючості — чи від буйноти барв, чи від мистецького різьблення, чи від неоднаковості «бортей», поєднаних з такою несподіваною сміливістю й умілістю. Аж згодом, коли обійшов споруду наполовину, ляснув себе по лобі: як міг не зауважити відразу! Святиня не стояла на землі. Піднята була на міцних стовпах, брунатно-лискучих, мов роги диких звірів. Коли Сивоок провів пальцем по одному з «стовпів», йому й справді видалося, що то — турячий ріг, але