Читати книгу - "Сліпий годинникар"

усі разом; пропусти крізь свою змодельовану атмосферу розряди струму, а крізь свій мозок розряди натхнення; задій усі свої хитромудрі хімічні методи й дай нам свою найкращу хімічну оцінку ймовірності того, що типова планета спонтанно породить молекулу, яка самореплікує». Або, говорячи іншими словами, скільки нам доведеться чекати, щоб випадкові хімічні події на планеті, випадкова теплова штовханина атомів і молекул привели до появи самореплікаційної молекули?

Хіміки не знають відповіді на це запитання. Більшість сучасних хіміків, мабуть, сказали б, що нам довелося б чекати дуже довго за мірками людського життя, але, можливо, й не так уже довго за мірками космологічного часу. Палеоісторія Землі наводить на думку, що ми маємо для цієї гри приблизно мільярд років — один «еон», використовуючи зручне сучасне визначення, — бо приблизно стільки часу минуло між утворенням Землі десь так 4,5 мільярда років тому і ерою перших скам’янілих організмів. Але суть нашого аргументу «числа планет» полягає в тому, що навіть якби хімік сказав, що нам довелося б чекати «дива» мільярд мільярдів років (це значно довше, ніж існує Всесвіт), цей вердикт усе одно можна прийняти холоднокровно. У Всесвіті налічується, мабуть, понад мільярд мільярдів придатних для життя планет. Якщо кожна з них існує так само довго, як і Земля, це дає нам для наших ігор приблизно мільярд мільярдів мільярдів плането-років. Цього буде цілком достатньо! Шляхом простого множення диво переводиться у практичну площину.

У цьому аргументі є одне приховане припущення. Гаразд, насправді їх там багато, але одне я хочу розглянути детально. Воно полягає в тому, що після того, як життя (тобто реплікатори та накопичувальний відбір) узагалі зароджується, воно завжди просувається вперед до точки, де його створіння набувають достатньо інтелекту для того, аби розмірковувати про свої витоки. Якщо це не так, нашу оцінку обсягу удачі, який ми можемо теоретично допускати, треба відповідним чином зменшити. Щоб бути точнішим, максимальні шанси проти походження життя на будь-якій планеті, які дозволяють прийняти наші теорії, дорівнюють числу придатних для життя планет у Всесвіті, поділеному на шанси, що життя, раз почавшись, розвине інтелект достатньо для того, щоб розмірковувати про свої витоки.

Може здатися трохи дивним, що «достатній рівень інтелекту, аби розмірковувати про свої витоки» є важливою змінною. Щоб зрозуміти, чому це так, розглянемо альтернативну гіпотезу. Припустімо, що зародження життя було доволі ймовірною подією, але подальша еволюція інтелекту була значно неймовірнішою, вимагаючи просто величезної частки удачі. Припустімо, розвиток інтелекту є настільки неймовірним, що він відбувся лише на одній планеті в Усе­світі, навіть попри те, що життя почалося на багатьох. Тоді, оскільки ми знаємо, що є достатньо інтелектуальними для розгляду цього питання, ми розуміємо, що цією однією планетою має бути Земля. Тепер припустімо, що зародження життя й зародження інтелекту (за умови наявності життя) — обидві ці події — є дуже неймовірними. Тоді ймовірність того, що будь-яка одна планета на кшталт Землі зможе насолоджуватися обома частками удачі, є добутком двох низьких імовірностей і, отже, значно меншою імовірністю.

Виходить, що в нашій теорії власного виникнення ми можемо теоретично допускати певну «порцію» удачі. Верхньою межею цієї «порції» є число придатних для життя планет у Всесвіті. Виходячи з цього обсягу удачі, ми можемо «витрачати» його як якийсь обмежений актив під час пояснення свого існування. Якщо ми використаємо майже всю нашу порцію удачі вже на теорію зародження життя на планеті, то в наступних частинах своєї теорії зможемо допустити ще зовсім невелику частку удачі, скажімо в накопичувальній еволюції мізків та інтелекту. Якщо ж ми не використаємо весь обсяг удачі в теорії походження життя, то у нас дещо залишиться, аби витратити на нашу теорію подальшої еволюції після початку роботи накопичувального відбору. Якщо ми захочемо використати більшу частину нашої порції удачі на теорію походження інтелекту, то в нас небагато залишиться, щоб витратити на нашу теорію походження життя: нам доведеться виходити з теорії, що робить походження життя майже неминучим. А от якщо для цих двох етапів нашої теорії не знадобиться вся порція удачі, ми зможемо, по суті, використати надлишок, аби теоретично допустити існування життя ще десь на просторах Усесвіту.

Моє особисте відчуття є таким, що після належного початку роботи накопичувального відбору треба теоретично допускати лише порівняно невеликий обсяг удачі в подальшій еволюції життя та інтелекту. Накопичувальний відбір, коли він уже почався, здається мені достатньо потужним, аби зробити еволюцію інтелекту ймовірною, якщо не неминучою. Це означає, що ми можемо, якщо захочемо, витратити практично всю нашу порцію теоретично допустимої удачі одним гамузом на нашу теорію походження життя на планеті. Таким чином, шанси у нашому розпорядженні, якщо ми захочемо ними скористатися, щоб витратити на обґрунтування своєї теорії походження життя, становлять максимум 1 на 100 мільярдів мільярдів (чи 1 на скільки-там-є-придатних-на-нашу-думку-планет). Це максимальний обсяг удачі, який ми можемо теоретично допускати у своїй теорії. Припустімо, ми хочемо запропонувати ідею, наприклад що життя почалося після спонтанного й випадкового виникнення ДНК та її техніки реплікації, що ґрунтується на білку. Ми можемо дозволити собі розкіш такої екстравагантної теорії, враховуючи, що шанси проти такого збігу на планеті не перевищують 100 мільярдів мільярдів до одного.

Таке припущення може здатися занадто масштабним. Цілком можливо, що його вистачить, аби пояснити спонтанне виникнення ДНК чи РНК. Але його й близько недостатньо, щоб дозволити нам обійтися без накопичувального відбору взагалі. Шанси проти можливості створити добре задуманий організм, що літає як стриж, плаває як дельфін чи бачить як сокіл, завдяки одному-єдиному спалаху удачі (шляхом однокрокового відбору) аж надто великі порівняно з числом атомів у Всесвіті, не кажучи вже про число планет! Ні, в наших поясненнях походження життя нам явно знадобиться добряча міра накопичувального відбору.

Тим не менше, хоча в нашій теорії походження життя нам дозволено витратити максимальну порцію удачі (можливо, один шанс проти 100 мільярдів мільярдів), у мене є передчуття, що нам не знадобиться більше ніж невеличка частина цієї порції. Фактично зародження життя на планеті може бути найнеймовірнішою подією за нашими повсякденними мірками чи за мірками хімічної лабораторії, але залишатися достатньо ймовірною, щоб статися, і не один раз, а багато — у всьому Всесвіті. Статистичний аргумент про число планет можна залишити на крайній випадок. Наприкінці розділу я зроблю парадоксальний висновок, що теорії, яку ми шукаємо, можливо, насправді потрібно здаватися неймовірною, навіть дивовижною як для нашого суб’єктивного судження (враховуючи, як наші суб’єктивні судження творяться). Тим не менш нам усе ще варто взятися до пошуків теорії походження життя з найменшим ступенем неймовірності. Якщо теорія, що ДНК й техніка її копіювання виникли спонтанно, є настільки неймовірною, що зобов’язує нас припустити, що життя у Всесвіті є дуже рідкісним і може навіть бути унікальним для Землі, наше найперше завдання — спробувати знайти імовірнішу теорію. Тож чи можемо ми запропонувати якісь домисли про порівняно ймовірні способи, якими міг би розпочатися накопичувальний відбір?

Слово «домисли» має зневажливий підтекст, але тут він абсолютно ні до чого. Ні на що інше, крім домислів, ми й сподіватися не можемо, коли події, про