Читати книгу - "Космічного продовження не буде!, Інна Турянська"

Артур крадькома піднімався до своєї квартири. Все-таки Віра підтримала його у бажанні повернутися в місто, чому він безперечно радів. Чоловік тихо відчинив двері і практично навшпиньках йшов до спальні. Але Рокі все зіпсував своїм гучним лаянням.  

— Гав-гав! — відлунням понеслося кімнатою.

— Тш-ш, — благально попросив чоловік собаку, ніби та могла його почути.

— Коханий, я вже і так не сплю, — почув Артур сонний голос дружини, що розплющила очі, — Я не розумію чому я прокинулася не з тобою? — перевела погляд Віра на свого чоловіка і завмерла в здивуванні. 

— Маленька, вітаю тебе з цим днем весни! — підсунувся до дружини Артур, прилігши поряд, — А це космічні квіти для моєї космічної жінки, — поклав він поруч неї букет.

— Вау, Артурчику, як це красиво. Мені аж подих перехопило, – задоволено прикусила нижню губи жінка, а Артур потягнувся до неї за поцілунком. Та Віра зупинила його витягнутою рукою, — Та цілуватися зі мною не спіши. Бо подих у мене не зовсім приємний. 

— Та байдуже, – заперечив Артур і таки забрав такий бажаний поцілунок з вуст коханої. 

За кілька хвилин обоє надумали таки підвестися з ліжка. Але обом це не вдавалося. Артуру через травмовану ногу, а Вірі через великий живіт. 

— Рокі, допоможи, — реготнув Артур з власної незграбності, — Та втім, кохана, пролежати з тобою у ліжку цілий день не така вже й погана перспектива. 

Першою вдалося підвестися Вірі, після чого вона простягнула руку Артуру.

— Давай, милий, моя рука найкраща опора, пам'ятаєш? 

— Дякую, маленька, – сказав чоловік зрештою звівшись і знову припав до вуст дружини. Від чого та трохи знітилася і насупилася, – Я думаю, що просто наші губи це магніт, бо коли вони знаходяться близько одне коло одного, то автоматично притягуються. Чесно, маленька, не брешу, — підморгнув до Віри Артур. 

— І не така я вже і маленька, — погладила жінка чималий живіт, який здавалося ось-ось лусне, — Мій великий живіт, мабуть, з космосу видно, — розсміялася.

— Я обожнюю його, — і собі всміхнувся чоловік опускаючись перед Вірою на коліна і прислоняючи вухо до її животика, — Зараз я постараюся запитати в нашої красунечки, коли вона думає навідатися до нас. Артур обережно стиснув руку в кулак і дуже ніжно постукав, – Тук-тук, мене хтось там чує? Агов, пані ви думаєте вилазити врешті-решт? 

Віра ж весь час реготала з цим розмов тет на тет Артура з донькою. Вона гладила його по волоссі і почувалася вкрай щасливою. Євген, її новий названий батько і її ж лікар, сказав, що вагітність протікає добре, тож Віра при бажанні може спробувати народити самотужки. 

— Ех, вона як завжди мені ні слова не сказала. Тільки щось там булькає в тебе в животі. Це нормально? — хвилювався чоловік.

— Не знаю, мабуть, я просто голодна, — розсміялася Віра. 

Артур же виявив, що знову не зможе звестися самотужки. Останнім часом це стало робити вкрай важко. 

— Коханий, тобі не обов'язково кожен день вставити переді мною навколішки, достатньо було того разу коли ти мені зробив пропозицію, — обережно погладила його по обличчі жінка, коли лице чоловіка опинилося навпроти її. Вірі було неймовірно жаль свого Артура, але вона знала, що він не любить жалість, тож все, що вона могла, підтримати його щирими словами або жартами. А жартувати її чоловік любив. 

— Ти їсти хотіла. Може кудись з’їздимо? Ну там на равіолі? — сказав Артур стримуючи сміх. Він знав, що Вірі це не смакує. Але так він натякав на їх першу зустріч і те, з яким демонстративним апетитом тоді вона їх їла, щоб його зачепити. 

— Паскудник! — регочучи турнула його дружина в плече, — Я тобі дам равіолі, точніше не дам. 

— Та я й ні на що не розраховую, що я не розумію. Заради нашої принцеси я ввімкнув космічну витримку. То що їдемо кудись, чи вдома снідаємо? 

— Ну поки синочок в батьків, вважаю треба користати момент. Я в ванну, а ти поки прилаштуй квіти, добре? 

Артур ще раз поцілував дружину і взяв букет з ліжка. Він щиро вважав квіти красивими і радів з того, що Вірі вони сподобалися. Обережно розв'язав стрічку і прийнявся обрізати стебла. Потім наповнив вазу водою і опустив туди тюльпани. Сонячні промені лили світло на темні пелюстки і створювали дійсно якийсь космічний ефект. 

Чоловіку нестримно хотілося поніжитися з дружиною разом в душі, але відкидав ці думки. Розумів, що Вірі важко і на дев'ятому місяці вагітності варто відкинути всі думки про “космічне” задоволення. Сподівався лиш, що другу пощастило трохи більше. Власне ось і він дзвонить:

— Що там, Артуре, не вигнала тебе Віра з тими квітами з квартири? 

— Ні, тюльпани їй дуже сподобалися. 

В телефоні почулося чоловіче пирхання:

— І Діні моїй теж. Я тепер маю якось і їй те страхіття принести, — розпинався товариш, — А ти як, нога відійшла? 

— Нога, — почухав потилицю Артур, — Ну поки не відійшла, наче я як цілісний на разі. 

— Та матінко рідна, Артуре, припиняй свої жарти, маю на увазі чи болить? 

— Ну, не так як після падіння. Та все ж це добре, раз болить значить я живий, — відповів цілком чесно, — Ти мені краще скажи…ну ти злітав у космос? 

— Та яке там! — обурився Степан, — Малі щось захворіли. Сиджу ось під кабінетом педіатра чекаю Діну з дівчатками. 

— Ого, щось серйозне? 

— Та не знаю поки. В Алена кажуть якась інфекція, в дівчаток теж, мабуть, але вони ж маленькі, треба знати що до чого…ох, брате, це сімейне життя, нічого не вдіяти. Головне, щоб з дітьми все добре було. 

— Ну, гаразд, тримайся там, бо чую Віра вийшла з ванни. Зараз їдемо з нею кудись їсти. 

— Ага, смачного вам. І цей, Артуре, обережніше з їжею, бо бачиш якась зараза ходить. Гляди, щоб потім і вам не довелося бігати в одне місце з космічною швидкістю. 

— Артуре, коханий ти де? — почув чоловік голос своєї дружини.

— Я тут.

— Схоже равіолі відміняються, бо нам треба зараз же збиратися в пологовий будинок. Схоже, наша принцеса тебе почула і планує народитися сьогодні. І судячи…ай, — зігнулася жінка від нападу перейму, — І схоже мчить вона до нас з космічною швидкістю!