Читати книгу - "*, Людмила Міщук"

Вечір. У кімнаті бродить тиша,

Усміхається замріяно мені.

Гілку вітер за вікном колише,

Зорі в небі блимають ясні.

Тиша в хаті - то моя подруга,

З нею я спілкуюся без слів:

Вона плаче, коли в грудях туга,

Я радію – й чую її спів.

А колись вона була, як гостя,

Стукала так рідко у вікно.

Донька подорослішала просто

І покинула моє гніздо.

Вже немає безладу в кімнаті:

Іграшки, альбоми, олівці…

Не біжить замурзане дівчатко

З квітами в малесенькій руці:

- Мамо, а "чому?", "куди?" і «скільки?»

І як довго треба ще рости?

Кожен день  питань бувало стільки,

Що не встигнеш і відповісти.

Ой, як мало ми цінуємо хвилини,

Коли в домі сміх і тарарам!

А дитинство непомітно злине

Й спогади одні залишити нам…

Ось тому моя подруга – тиша.

З нею ми сумуємо за тим

Донечки моєї милим личком,

«Як живете, мамо?» дорогим.

                         03. 02. 2011 р.