Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Помовч! — знову всі цитькнули на неї.
— Що ж, — сказав шеф. — Згадуйте свої гріхи! Цікаво, через кого ми тут гинемо?
Усі покірно примостилися на підлозі і почали перебирати в пам’яті свою брудну білизну.
— Пишіть на стіні! — скомандував шеф. І написав розмашистим почерком одну фразу.
Марго вийняла шпильку з волосся і нею виколупувала свої гріхи.
Леська дряпала ключем від офісу, Спиридоненко — нігтем мізинця, який, певно, саме для цього викохував кілька місяців. Андибер теж писав, щоправда, невідомо чим.
Наче полегшало.
— Уперід! — скомандував шеф. І всі рушили.
Ішли цілу вічність. Спинялися. Знову йшли.
— А чи довго ще? — озвалася Леська.
— А мені, наприклад, цікаво, скільки часу ми тут, га? — прощебетала Свєточка.
— Ви що, ще не зрозуміли? — похмуро втрутилася Марго. — Тут немає часу.
— Як це?
— Ми в безчассі...
— Марго! — гаркнув шеф. — І без тебе моторошно! Андибере! У відповідь мовчанка.
— Андибере! — всі разом гукнули і, повівши ліхтариком, побачили, що Андибера немає.
— Мамочко, — заскиглила Свєточка, і їй ніхто вже не затикав рота.
— Так, одного загубили. І, до речі, не найгіршого, — зробив висновок шеф.
Однак підлеглі з ним категорично не погодилися.
— Не загубили, а принесли в жертву, — зіронізувала Марго.
— Що б я віддала, аби дізнатися, що він там написав! — весело і водночас замріяно сказала Свєточка і полегшено додала: — Ну що, здається, нашим мукам кінець!
— До речі, — сказала Марго, — я не розумію, чому ми пожертвували цілим Андибером. В одній народній думі розповідається про те, як тоне корабель, козаки в паніці, а писар — Олексій Попович — сповідується у своїх гріхах. Однак його не кидають у море, а лише відрубують мізинця. І ми могли обійтися лише одним — найгрішнішим місцем Андибера...
Публіка злорадно захихотіла.
— Уперід! — пролунав голос шефа. — Так: я йду перший, а завершує ряд Спиридоненко. Лесю, кресли лінію на стіні. Стіна, здається, з якоїсь глини. Ідемо вперед, поки кудись не вийдемо.
— що, Андибера шукати не будемо? — невпевнено запитала Марго. Однак на неї всі агресивно зацитькали.
Екскурсія якийсь час брела понуро й тихо. В безчассі. Знову почулося Свєтчине схлипування:
— задихаюся... Мені бракує повітря... Мамочко... Хочу додому... Однак на неї ніхто не зважав. Тупо йшли.
Раптом ліхтарик шефа, ковзнувши по стіні, наштовхнувся на ще одне вмуроване в стіну обличчя. Знову інстинкт самозбереження виявився сильнішим від логіки, і шеф трактором попхав своїх колег у протилежний бік. Усе повторилося: втеча навпомацки, топтання один по одному, крики, галас, плач, істерика, дряпання, лайка і, нарешті, «Стій!» голосом Марго після чергового глухого кута.
— Так, хто не виписав усі свої гріхи, зізнавайтеся! — менторським тоном наказала вона.
Усі посилено стали перебирати в пам’яті всю гидоту, всі капості, підлості, зради, брехні і виколупували їх на стіні.
Трохи заспокоївшись, згодилися рушати далі. Шеф скомандував:
— икуймося! Я — попереду, Спиридоненко позаду... А де Спиридоненко?
— Cпи-ри-до-не-нко-о-о! — жалібно заволали люди. Проте печера мовчала.
Свєточка істерично зареготала. Марго хотіла зробити те саме, але не вийшло. Не могла видушити й звуку з пельки.
Одна Леська не здригнулася:
— А тепер мені цікаво, що Спиридоненко написав на стіні!
Хоч це було негарно щодо колеги, однак усі знову злорадно захихотіли.
— Досить! — гримнув шеф. — Ходімо!
— Ну, а хто усе ж таки йтиме позаду? — поцікавилася Леська. — Може, ви, шефе?
Той на мить замислився:
— Мабуть, таки доведеться мені...
— Я проти! — заверещала Свєточка. — Ми — одні баби — всі згинемо!
— Тут зникають не за місцем у шерензі, а за гріхи, — зауважила Марго.
— А ти звідки знаєш? Ось і йди остання!
— Е ні, в мене троє дітей...
— Ось бачиш: а казала за гріхи!
— Гаразд, Марго, я піду, — похмуро сказала Леська.
— Давай руку, — запропонувала компроміс Марго.
На цей раз усі йшли в якомусь дивному стані напруженої байдужості. Відстороненості. Брели довго, дуже довго. Світло ліхтарика поволі слабшало. Прохід звужувався і звужувався. Вони вже не відчували власних тіл, які наче й не належали їм. Тіла як такого взагалі ніколи не було. Лише ослаблений дух ширяв печерою у безчассі.
— Стій! — наказав шефів дух. — Зараз буде ще одна пика. Не впадати в істерику.
Інші «духи» покірно спинилися і покірно поглянули на обличчя в стіні. Воно було водночас стражденним і задоволеним від своєї стражденності. Духи покірно прочитали табличку під головою: «Козак Хведір Полохливець, що втік з поля бою і, осоромлений, замурував себе тут і тепер чекає Страшного Суду». Духи тільки мовчки споглядали все це.
Порушив тишу Лесьчин дух.
— Слухайте, ми вже тут були. Ось моя лінія від ключів.
— Так, значить він один, — промовив шефів дух. — Тобто одна. Голова одна. А це значить... — і тут він раптово замовк.
— ...що ми ходимо по колу, — докінчила фразу Марго, тобто її дух.
Тут підхопилася Свєтка, тобто теж її дух, і накинулася на шефів дух, луплячи його своїми маленькими кулачками і дряпаючи довгими нігтями.
— Заспокойте її! — відбиваючись від неї, загорлав той.
Невідомо, скільки це б тривало, якби зненацька не озвався Хведір Полохливець хрипким басом:
— Вихід там!
Спаралізований, народ завмер.
— Там, — повторив Хведір і повів очима в той бік, від якого народ увесь час тікав.
Усі тихо підвелися і попрямували в бік порятунку. І лише одній Марго спало на думку подякувати голові.
— Дякую, Хведоре, — сказала вона, йдучи останньою.
— Прошу, вельможна пані! — відмовила голова.
Марго на мить спинилася, хотіла щось спитати, однак світло, що линуло попереду, нестримно манило її вперед.
Прохід усе звужувався і звужувався. Марго спершу пригиналася, потім ішла навкарачки і, нарешті, по-пластунськи вилізла назовні. І відразу ж осліпла від сонячного сяйва.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти чуєш, Марго?..», після закриття браузера.