Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

А дорослі вдавали, що вони не бачать нічого підозрілого в цілодобовому спостереженні за будинком. Як, власне, і Шарлотта.

— Ну що ви причепилися до бідолахи? Він просто курить, та й годі!

— Ну звичайно! — Я вже радше повірю у версію із зачаклованим вороном.

Пішов дощ — добре, що не раніше.

— Але в тебе хоч голова йде обертом? — запитала я, поки ми чекали на ґанку, щоб нам відчинили двері: ключів од будинку в нас не було.

— Та не метушися ти так, — відказала Шарлотта. — Це станеться, коли має статися.

Двері відчинив містер Бернард. Леслі вважала, що містер Бернард — це наш дворецький, і це однозначно доводить, що ми багаті, майже як королева або Мадонна. Я достоту не знала, ким або чим був містер Бернард. Для моєї мами він був «бабусиною правою рукою», сама ж бабуся називала його «старовинним другом сім'ї». А для мене, Кароліни й Ніка він був просто «зловісним служителем леді Арісти».

Побачивши нас, він запитально підняв брови.

— Вітаю вас, містере Бернард, — сказала я. — Бридка погода, еге ж?

— Ще й яка бридка. — Гачкуватим носом і карими очима, що ховалися за круглими обідками золотих окулярів, містер Бернард увесь час нагадував мені сову, а точніше, якогось пугача. — Виходячи з дому, слід неодмінно вдягати плащ.

— Гм, справді, краще вдягати, — відповіла я.

— Де леді Аріста? — запитала Шарлотта. Вона щоразу трималася з містером Бернардом не надто ґречно. Напевно, тому, що на відміну від нас вона ніколи не схилялася побожно перед ним — ще змалку. Хай він і мав талант — він-таки викликав повагу! — виникати нізвідки в будь-якому місці будинку й пересуватися при цьому безшумно, наче кіт. Здавалося, ніщо й ніколи не може сховатися від його всевидющого ока і постійної присутності.

Містер Бернард жив у нас удома ще до мого народження, і моя мама говорила, що він жив тут і тоді, коли вона сама під стіл пішки ходила. Тим-то містер Бернард був, напевно, таких само похилих літ, як і леді Аріста, навіть якщо він на стільки й не виглядав. Він жив у покоях на третьому поверсі, куди з другого поверху вели окремі сходи й коридор. У цей коридор нам заборонено було навіть заходити. Мій брат запевняв, що містер Бернард обладнав його люками і таким іншим, щоб затримати непроханих гостей. Одначе довести цього він не міг — ніхто з нас ще жодного разу не наважився сунути носа в цей коридор.

«У містера Бернарда повинен бути свій приватний простір», — говорила часто леді Аріста.

«Так-так, — відказувала на це мама. — А хіба нам він не потрібен?»

Але промовляла вона це так тихо, що леді Аріста не чула.

— Ваша бабуся в музичному салоні, — пояснив Шарлотті містер Бернард.

— Дякуємо. — Шарлотта залишила нас біля входу і побігла сходами нагору. Музичний салон був розташований на другому поверсі, і ніхто не знав, чому він так називається. Бо там навіть піаніно не було.

Музичний салон був улюбленою кімнатою тітоньки Медді й леді Арісти. Там було чути фіалкові парфуми і дим сигареток леді Арісти. Провітрювали салон вряди-годи — якщо там засидітися, можна було й зомліти.

Містер Бернард замкнув вхідні двері. Я скинула одним оком на незнайомця в чорному. Він досі був там. Мені привиділося чи він і справді махнув рукою, немов вітаючи? Містера Бернарда чи, можливо, навіть мене?

Двері зачинились, але рушити логічним ланцюжком далі я не змогла, бо в животі знову виникло почуття, наче я лечу вниз із американських гірок. Голова мені пішла обертом. Коліна підігнулись, і довелося вхопитися за стіну, щоб не впасти.

Наступної миті все знову минулося.

Серце шалено калатало. Щось зі мною було не так. За дві з половиною години мені двічі паморочилося в голові, причому ніяких американських гірок не було й близько.

Хіба що… ет, дурниця! Напевно, я просто занадто швидко росту. Або у мене… гм? Пухлина мозку? А може, звичайний голод.

Так, річ саме в цьому. Я ж від сніданку нічого не їла, бо ж обід приземлився на мою блузку. Я з полегшенням перевела подих — і тільки тоді помітила, що совині очі містера Бернарда уважно за мною спостерігають.

— Гоп-ля, — мовив він трохи запізно.

Я відчула, що наливаюся жаром.

— Ну, я вже йду… робити домашнє завдання, — пробурмотіла я.

Містер Бернард кивнув із байдужим виглядом. Але, піднімаючись сходами, я відчувала, як він свердлить очима мені спину.

Розділ другий

З «Анналів Вартових»,

10 жовтня 1994 року

Я щойно повернувся з Дарема, де навідувався до найменшої доньки лорда Монтроза Ґрейс Шеферд, яка позавчора ні з того ні з сього народила дочку. Усі ми страшенно раді тому, що з'явилася на світ

Ґвендолін Софі Елізабет Шеферд, 2460 г, 52 см.

Мати й дитина почуваються добре. Щиро вітаємо нашого Великого Магістра з п'ятим онуком.

Звіт: Томас Джордж, Внутрішнє Коло.

Леслі називала наш будинок «розкішним палацом»: адже в ньому стільки було кімнат, картин, дерев'яних панелей і антикваріату! Вона гадала, що в нашому будинку за будь-якою стіною ховається потайний хід, а в будь-якій шафі — потайна шухляда. Коли ми були молодші, то, щойно вона приходила, вирушали в дослідницьку мандрівку будинком. Звичайно, нам було категорично заборонено пхати носа в усі кутки, але це робило наші пошуки ще цікавішими. Ми вигадували дедалі витонченіші стратегії, щоб нас не зловили на гарячому. За час пошуків ми справді знайшли кілька потайних скриньок і навіть одні потайні двері. Містилися вони на сходовій клітці за картиною, на якій олійною фарбою був намальований якийсь гладкий бородань, що тримав у руці оголену шпагу, верхи на коні.

Якщо вірити тітоньці Медді, непривітний чоловік на картині був мій двоюрідний прапрапрапрапрадідусь Г'ю, а його руда кобила звалася Сита Енні. Хоча хід за картиною був завдовжки всього кілька сходинок і вів до однієї з ванних кімнат, але це був таки таємний хід.

— Щастить же тобі, що тут живеш! — знай повторювала Леслі. Натомість я вважала, що щасливиця якраз вона. Леслі з батьками й кудлатим псом на ім'я Берті жила у звичайнісінькому будинку в північному Кенсинґтоні. Там не було таємниць, зловісних службовців або ж прикрих родичів.

Колись і ми жили в такому будинку — мої мама,