Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

Останні промені сонця мазнули по небу червоним проблиском, а на вулицю збіглися люди з вилами, факелами та ще чимось, замість зброї.

- Хто це? – пошепки вточнив Альберт.

- Не знаю - покачала я головою і наблизилася.

Так вийшло, що ми виявилися найближчими до тіла. Без зайвих прохань хлопець пройшов повз тіла, до дівчини, намагаючись заспокоїти її. А я підійшла до трупа, поки за моєю спиною живою стіною виростав народ.

- Ох... Ой, лишенько – чула я позаду, обережно перевертаючи тіло і вдивляючись в обличчя.

Гарна, бліда шкіра, каштанове волосся і різні за кольором налякані, але вже не живі очі... я одразу згадала хлопця зі сніданку в палаці.

- Пан лікар? – поповз натовпом шепіт.

А я замислено подивилася на неймовірного розміру дірку в горлі. Вона виявилася наскрізною…

- Який жах! - не вмовкали люди.

Це відволікало, але зціпивши зуби, я встала і задумливо огляділася намагаючись знайти хоча б щось. Слід... зброю... загублену річ... ну хоча б шматок одягу… Нічого помітити крізь натовп я не змогла.

- А рана-то ножова - беземоційно хмикнув старий козак, що навіть не підійшов до тіла.

- Ножова? - жахнулася якась баба

- Від меча, якщо казати точніше - обізвався молодий козачок, що був дуже схожий на старого вояку, який тримав слово до того (явно спадкоємець... син або внук)

- А в кого у нас тут є мечі? Ні в кого! Зброї від роду не водилося! - качала головою та ж сама баба.

- Що ж це робиться?! - підхопилася її подруга - тікайте люди добрі, поки і нас тут не повбивали! - заверещала вона і почалося метушіння.

Декілька секунд галасу і вулиця обезлюдніла. Залишилася лише я, Альберт та старий козак. Дівку, яку намагався заспокоїти мій супутник підхопили під руки дві маленькі дівчинки-близнючки, а молодого козака, який взагалі-то хотів залишитися утягла немолода татарка - видно мати чи бабуся.

- Я вам, пані, не радив би тут залишатися - хмикнув старий, спокійним кроком направляючись додому - небезпечно - і подумавши додав: - якщо вже приїжджих вбивають, то що буде далі?

В результаті нас з Альбертом відправили назад до палацу. На наступний же ранок в селі усе було так, наче нічого і не сталося. Врешті-решт, на перший погляд.

До самої ночі ми з Альбертом думали над ситуацією, сказавши хазяям палацу, що вже пішли спати.

Ні, ви не подумайте, кімнати у нас досі були окремі. Однак, чи то служанка не подумала, чи то пані Ганна не догледіла, але наші покої були суміжні і мали двері, що об'єднували їх.

З першими променями сонця ми поїхали в Конотоп.

- Вибачте, а чи не знаєте ви гарного художника?

- А вам навіщо? - кокетливо посміхнулася (не мені, а Альберту), молода пані в довгій рожевій сукні, і з маленьким капелюхом на голові, якій і адресувалося моє питання.

- Розумієте, леді - вже занадто ввічливо обізвався Альберт - нам потрібна його допомога... в Бочечках...

- В Бочечках? - скривилася «леді», наче з'їла щось кисле і втративши цікавість навіть до хлопця, грубо обізвалася: - Ні, не знаю - і поспішно пішла далі вулицею.

- Пхаха... Це вже третя дівчина, якій ти намагаєшся «строїти глазки» і третя, яка від тебе втекла - саркастично посміхнулася я, присівши на високий кам'яний борт гарної клумби.

- А хто сказав що вони від мене тікають?

- Ну а від кого?

- Від... - але не встиг Альберт відповісти, як до нас підійшов якийсь юнак і сором'язливо запитав:

- Чи правда, що ви шукаєте художника?

- Так - насторожено протягнула я, спостерігаючи за незнайомцем.

- А можу я запропонувати свою допомогу?

- Так, але поки що ми не можемо заплатити і працювати треба у селі...

- Добре - не злякався хлопець залякувань Альберта. Ми перезирнулися.

- Ну, тоді ходімо... - загальмовано обізвалася до неможливого вражена я. А потім вже було пізно.

- Господи, нащо я погодилася? - міряла я кроками кімнату, вже у палаці.

- Не псіхуй, мала - беземоційно обізвався Альберт, що сидів у креслі перед вікном.

- Мала?! - зло перепитала я.

- Мира - виправив мене хлопець з наглющою мордою, ніби казав: «це не я помилився, це ти недочула».

- Ах, Мира, значить? - розлютилася я, а Альберт, зрозумівши свою помилку, обізвався:

- Взагалі-то я сказав «мила»...

- Затули свою пельку, якщо ще хочеш жити. А то ж я і показати можу, яка я «мила»… - погрозливо поклала я руку на пояс з ножем - І харе з мене дуру робити! - зло проричала я

- Поняв, мовчу - признав свою поразку хлопець

Художника звали Михайлом і, приїхавши разом з нами в Бочечки, він заселився у цей же палац.

Спитаєте, нащо нам художник? А у тому то і справа, що не потрібен. Але тепер відмовитися від його допомоги було якось негарно. До того ж хлопця не злякали навіть ті факти, що можуть не заплатити від слова «зовсім» і що працювати треба в забутому Богом селі...

Скоріш за все у вас вже виникло інше, закономірне питання:

А навіщо ми тоді ходили по Конотопу і питали про художника? А це вже був тактичний хід. Річ у тім, що питати щось конкретне про село у цьому ж самому селі - привертати до себе зайву увагу. Отже ми з Альбертом вирішили працювати по старій схемі: питати про щось таке, що навряд чи є у сусідньому місті і як би випадково дізнаватися багато цікавого про село, в якому працюємо... Стратегія не підвела. Ми дізналися багацько цікавого.

Наприклад, те що в Бочечках вже майже 10 років немає старости... Після дивної і несподіваної смерті минулого (якщо вірити пліткам, не такого вже і старого чоловіка) всю владу собі прибрав князь... Чому? Навіщо? - невідомо.

Але нового старосту обирати не дав. Тепер Бочечки стали жити закрито, особняком від Конотопа і навіть більшості сусідніх сіл. Кажуть, наче до смерті старосту і його помічників залякували...

На наші запитання нащо все це, люди лише знизували плечима: «Не знаю, однак, значить, це все вигідно князю...»