Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

— Десять, — проказав уголос Андрій і підвівся, плеснувши долонями по колінах. — Коротше, харе цирку. Хоч і красиво було. Яблуко хочте?

Він вийняв із рюкзака яблуко і поклав на стіл перед здивованим Ніксоном.

— Валер, можеш сміливо затримувати. Й одразу — на експертизу. На наркоті сидить! Він із тобою балакає, а сам «відпливає». Йому постійно потрібна доза, а пенсії не вистачає. Ось тобі й мотив. Так же, Миколо Олександрович? Валер, закінчуй, а я тебе надворі підожду.

Андрієві дуже потрібно було поговорити, бо нікого, крім Валерки, в його кутку рингу не залишилося. Весь ранок допікали сумніви: чи готовий він стати батьком, а тим більше — виховувати біологічно чужу дитину? Чи зможе він забути про це, чи образ чужого в їхньому ліжку переслідуватиме його щораз, як він обійматиме Алісу? Загалом, так — Андрій полюбляв усе ускладнювати. І зараз страшенно потребував Валерчиної поради.

— А ти не такий тупий, як я подумав, — стиха процідив крізь зуби Ніксон так, наче ось-ось виблює на стіл сірчаною кислотою.

— Зате ви точно такий, як подумав я, — спокійно відтяв Андрій. — А яблучко таки візьміть. У СІЗО, по-моєму, не дають.

— Дешевий зехер! — злісно викрикнув услід Ніксон і аж підскочив на стільці. — У вас доказухи голяк!

— Тихо-тихо, Миколо Олександрович! — задоволено розплився усмішкою Валера. — Прилічна людина, а на феню переходите. Як там у Лермонтова? «Не кіпішуй, братан, усе чотко». Чи це Блок?

Валера реготнув із вдалого, на його думку, жарту. Андрій просто кивнув, узяв куртку і подався до дверей. Ніксон подивився йому вслід і з хрускотом розім’яв шию. З-за коміра показалося витатуйоване руків’я ножа. І вже коли Андрій узявся за ручку, Ніксон раптом вхопив зі столу яблуко і пожбурив йому прямісінько в голову. Валерка тільки й устиг, що рота роззявити.

Яблуко розбилося, розляпавшись по волоссю соковитою м’якоттю. Андрюха шарпнувся і присів од несподіванки. Удар відлунив у голові болісним дзвоном. Він схопився за потилицю, потім розгублено подивився на долоню, очікуючи побачити на ній кров. Підніс пальці й понюхав. Ніксон не стримався і блазнювато й злісно розсміявся.

— Ніксон! Ніксон! — гаркнув Валерка, і потягся рукою до шухляди, де в нього була пара наручників.

Цієї миті Андрій ринув до злодія і вчепився пальцями йому в горлянку.

— Андрюха! — на Валерчиному обличчі промайнув переляк, він ривком перескочив через стіл і повис на руці у друга. — Андрюхо, не смій, чуєш?! Андрію! Андрюша, прошу тебе!

Та Андрюхині очі скидалися на скляні намистини в очницях вовчого опудала з краєзнавчого музею, й тями в них аж ніяк було не більше. Тільки шия від напруження напнулась. Злодій слабко хрипів і безпорадно молотив руками по Андрюхиному зап’ястку.

— Андрій, ти його задушиш! — чітко промовив Валерка, марно силкуючись віддерти потужну руку від шиї старого, що його лице вже набуло синюшного відтінку. — Ти чуєш мене? Андрій! Це я, Валерка!

Андрюха раптом здригнувся, наче зі сну, і послабив руку. Злодій зі свистом вдихнув і хрипко, по-старечому, закашлявся.

— Знов? — запитав Валерка без докору в голосі. — Знов «провали»?

Андрій розгублено витер об джинси руку.

— Уже все нормально, — сказав він Валерці й пішов до дверей, навіть не глянувши на Ніксона.

Валерка вибіг на ґанок за десять хвилин, на ходу вдягаючи куртку.

— Андрюха, ти як? В порядку?

— Норм. От же ж виродок…

— То він же, щитай, пів життя за парканом!

— Ото ж і я про це: як можна стати таким виродком, щоб половину життя в тюрязі просидіти!

— Усі люди різні, — Валера по-філософському знизав плечима.

— Якраз люди всі однакові. Спочатку. Однаково зворушливі рожеві немовлята. Просто потім хтось дозволяє собі перейти межу, а хтось ні.

— Ну, знаєш… Ти оно теж якось чуть не загримів по двісті шістдесят третій. І якби твій тодішній «провал» продержався трошечки довше, — було б умисне вбивство. «З обставинами, що обтяжують».

— Тільки от я тут, Валеро, а наш татуйований дружбан — там. Без усіляких «було б».

— Від жебрацької долі й арештантської неволі — сам знаєш… Годі вже, ну його! — Валерка плеснув друга по плечу. — Розколюйся, як ти поняв про Ніксона, і я погнав.

— Він за пару хвилин десять разів почухався, — знизав плечима Андрій. — Опіати. Ну, або платтяні воші…

— Опіати-опіати… Проб’ємо сьогодні бариг на районі, взнаємо, в кого іменно затарюється… Там украшенія пропали, — думаю, в них і спливуть. Але як ти додумався?

— Ти дивився на нього в лоба: як на злодія до самих кісток. Ким він, власне, все життя й намагається бути. А я думав про зворотний бік. Що більше випинаєш силу, то ти слабший. Наскільки хочеш мати сміливий вигляд — настільки й боїшся. Як гральний кубик: навпроти шістки завжди одиниця, навпроти п’ятірки — двійка… А Ніксон просто кожним жестом волає, що він — вільний, незалежний і начхати йому на всі межі. То що тоді зі зворотного боку?

— Одиничка! — всміхнувся Валера.

— Точно. Залежність. І злидні.

— Красава! — Валерка плеснув його по плечу. — Єдина просьба: не души більше підозрюваних, добре? Давно ти так не зривався… Все, я полетів!

— Куди полетів? — спохопився Андрій. — Я ж порадитися з тобою хочу!

— За часік буду на місці, тоді й посовітуємся! Ти, кстаті, маладєц, шо зразу до роботи! Не можна самому з горем… Усе, Андрюхо, полетів я, полетів! Як освобожуся, наберу!

Він пішов, затиснувши під пахвою шкіряну течку, яку Андрій подумки завжди називав «ментівською».

День був напрочуд сонячний і тихий. З дахів скрапувала відтала вода, і птахи, одурені передчасною капаниною, щодуху горланили про прихід весни, так наче за три тижні не настане новий рік, а разом із ним січень. Люди в оранжевих жилетах гучно шкрябали лопатами по тротуару. Зрештою, Андрій і так знав, що сказав би Валера. Просто потребував підтримки, ото й усе… Когось, хто скаже: «Та дзвони вже, над чим тут думати!» А Валерка сказав би саме це.

— Та дзвони вже, над чим тут думати, — промовив Андрюха сам собі й дістав телефон.

Якийсь час гіпнотизував поглядом екран. Як почати? Просто: «Ти дзвонила?» Чи спитати: «Як справи?» Скільки часу минуло? Майже три місяці. Нащо, цікаво, вона дзвонила? Хоча, хіба не однаково! «Пробач» — ось із чого слід почати. І начхати, на який саме день хтось у неї з’явився, — не можна було отак утікати. Саме «втікати» — бо таке не зветься «розлучилися» чи «пішов»… Навіть сказати, що він її покинув, — і того не можна. «Втеча» — ось єдине слово. Та якщо він погодиться почати