Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

Пройнятий пекучим жалем, сидів він перед нагорілою свічкою. Вже й північ давно минула — дзвін на башті бив половину першої, а він сидів нерухомий, без сну, без роботи. Дрімота, скориставшися з його нерухомості, вже почала було тихенько долати його, вже кімната почала зникати, тільки вогонь свічки просвічував крізь марення, що огортало його, коли раптом стукіт у двері примусив його здригнутися й прокинутися. Двері розчинилися, і ввійшов лакей у багатій лівреї. До його самотньої кімнати ніколи не заглядала багата ліврея, до того ж у таку незвичайну годину… Він здивувався і з нетерплячою цікавістю дивився на прибулого лакея.

— Та пані, — промовив з чемним поклоном лакей, — у якої ви зволили за кілька годин перед цим бути, звеліла просити вас до себе і прислала по вас карету.

Піскарьов стояв у німому здивуванні: «Карету, лакей у лівреї!.. Ні, тут, певне, якась помилка…»

— Стривайте, шановний, — вимовив він боязко, — ви, певно, не туди зболили зайти. Вас пані, без сумніву, прислала по когось іншого, а не по мене.

— Ні, пане, я не помилився. Адже ви зволили провести пані пішки до будинку, що на Литейній, в кімнату на четвертому поверсі?

— Я.

— Ну, так будьте ласкаві, швидше, пані неодмінно бажає бачити вас і просить вас уже завітати прямо до них додому.

Піскарьов збіг сходами. Надворі, справді, стояла карета. Він сів у неї, дверці стукнули, каміння бруку загуркотіло під колесами й копитами — і освітлена перспектива домів з яскравими вивісками понеслася повз вікна карети. Піскарьов думав усю дорогу і не знав, як пояснити цю пригоду. Власний дім, карета, лакей у багатій лівреї… все це він ніяк не міг погодити з кімнатою на четвертому поверсі, запиленими вікнами та розладженим фортепіано.

Карета спинилась перед яскраво освітленим під’їздом, і його одночасно вразили: ряд екіпажів, гомін кучерів, яскраво освітлені вікна і звуки музики. Лакей у багатій лівреї висадив його з карети й шанобливо провів у сіни з мармуровими колонами, з облитим золотом швейцаром, з розкиданими плащами й шубами, з яскравою лампою. Легкі сходи з блискучими поручнями, овіяні пахощами, здіймалися вгору. Він уже був на них, уже зайшов до першої зали, жахнувшись і подавшись назад за першим кроком від страшенної велелюдності. Незвичайна ряснота облич вкрай збентежила його; йому здавалося, що якийсь демон покришив увесь світ на силу-силенну різних шматків, і всі ці шматки без пуття, без ладу змішав докупи. Білосніжні дамські плечі і чорні фраки, люстри, лампи, легкі хвилясті серпанки, ефірні стрічки і товстий контрабас, що виглядав з-за поруччя розкішних хорів, — усе було для нього прекрасним. Він побачив за одним разом стільки поважних стариків і напівстариків з орденами на фраках, дам, що так легко, гордо й граціозно виступали по паркету або сиділи рядом, він почув стільки слів французьких і англійських, до того ж молоді люди в чорних фраках були сповнені такого благородства, з такою гідністю говорили й мовчали, так не вміли сказати нічого зайвого, так велично жартували, так шанобливо посміхалися, такі прекрасні носили бакенбарди, так вправно вміли показувати прегарні руки, поправляючи галстук, дами такі були тендітні, такі заглиблені в цілковите самовдоволення й захват, так чарівно опускали очі, що… але сам уже смиренний вигляд Піскарьова, що боязко притулився до колони, показував, що він розгубився зовсім. У цей час натовп обступив танцюючу групу. Вони линули, оповиті прозорим витвором Парижа, в одязі, зітканому з самого повітря; недбало торкалися вони блискучими ніжками паркету і були ще ефірніші, ніж коли б зовсім до нього не дотикались. Але одна з-поміж них найкраще, найрозкішніше і найпишніше вбрана. Невимовне, найвитонченіше поєднання смаку розлилося в усьому її уборі, і при всьому тому вона, здавалося, зовсім про нього не дбала і воно вилилося мимоволі, само собою. Вона і дивилась і не дивилась на натовп глядачів навколо, прекрасні довгі вії опустились байдуже, і сяюча білість обличчя її ще сліпучіше впала в очі, коли вона нахилила голову, і легка тінь огорнула чарівне чоло її.

Піскарьов доклав усіх зусиль, щоб розсунути натовп і придивитися до неї; але, на превелику досаду, якась величезна голова з темним кучерявим волоссям заступала її раз у раз; до того ж натовп його притис так, що він не смів податися наперед, не смів ступити назад, боячись штовхнути якось кого-небудь з таємних радників. Та от він продерся-таки наперед і поглянув на своє вбрання, бажаючи як слід причепуритися. Боже, що це! на ньому був сюртук і весь вимазаний фарбою: поспішаючи їхати, він забув навіть переодягтися в пристойне вбрання. Він почервонів до вух і, понуривши голову, хотів провалитися, але провалитись не було куди; камер-юнкери в блискучих костюмах збилися позад нього, як стіна. Він уже волів бути якнайдалі від красуні з прекрасним чолом та віями. З острахом звів очі глянути, чи не дивиться вона на нього: Боже! вона стоїть перед ним… Але що це? що це? «Це вона!» — скрикнув він майже на весь голос. Справді, це була вона, та сама, яку зустрів він на Невському і яку провів до її оселі.

Вона підняла тим часом свої вії і глянула на всіх своїм ясним поглядом. «Ай, ай, ай, яка гарна!..» — міг тільки вимовити він, бо йому перехопило подих. Вона обвела своїми очима все коло, що наперебій прагнуло привернути її увагу, та з якоюсь утомою й неувагою вона скоро відвела їх і зустрілася з очима Піскарьова. О, яке небо! який рай! Дай сили, Боже, витерпіти це! життя не вмістить його, він зруйнує і забере душу! Вона подала знак, та не рукою, не схилянням голови, — ні: в її всепереможних очах з’явився цей знак таким тонким, непомітним виразом, що ніхто не міг його бачити, — але він бачив, він зрозумів його. Танець тривав довго; стомлена музика, здавалося, зовсім погасала й завмирала, і знову виривалася, вищала й гриміла; нарешті — кінець! Вона сіла, груди її здіймалися під тонким димом серпанку; рука її (Боже, яка чудова рука!) впала на коліна, зібгавши під собою її легеньке плаття, і плаття під нею, здавалося, почало дихати музикою, і тонкий бузковий колір його ще ясніше підкреслив яскраву білість цієї прекрасної руки. Торкнутися б тільки її — і нічого більше!

Ніяких інших бажань — вони всі зухвалі… Він стояв за її стільцем, не сміючи говорити, не