Читати книгу - "Коханки"

Мати говорить, що скаже про це батькові й Ґеральду. За все життя вона була в кіно всього тричі, і їй кіно не сподобалося, їй було нудно, і вона зраділа, коли прийшла додому.

— В Італії я взагалі не була ніколи в житті, телевізор куди цікавіший, там бачиш увесь світ, і при цьому не треба бити ноги. Коли був ще живий мій батько, я тягнула ярмо, працювала на нього, не розгинаючи спини, а потім працювала на твого батька й на Ґеральда, а тепер, коли ти вже доросла й можеш тягти ярмо нарівні зі мною, ти кажеш, що не хочеш, а хочеш вивчитися на кравчиню, мати чистеньку працю. Чому й заради чого я все життя гнула спину, якщо не заради батька й не заради Ґеральда? А тепер, коли ти нарешті можеш тягти ярмо вдвох зі мною, ти, виявляється, не хочеш. Викинь собі це з голови! Поки батько й Ґеральд не вибили! Я все розкажу батькові й Ґеральду! От побачиш!

Батько й Ґеральд вважають, що Паула не повинна огинатися і ховатися за своє кравецтво, бо ж їм доводиться робити важку й брудну роботу лісорубів.

Нехай не думає, що їй удасться уникнути батьківського гніву, вибравши собі чистеньку працю. Батькові вже й без того довелося женитися на матері через неї, через Паулу, власне не через неї, а через її старшу сестру, що тепер має чоловіка і яку дідька лисого дістанеш.

Батька виводило з терпцю, що мати займається чистою домашньою роботою, а йому із сином доводиться робити брудну й важку роботу, на п’яну руку він не раз уже дубасив її смертним боєм, не раз уже шпурляв їй в обличчя брудні чоботи, шпурляв на лавку брудні штани, брудні робочі штани на новеньку ще, оббиту тканиною лавку. І Паулі вони раз у раз шпурлятимуть в обличчя брудні чоботи, шпурлятимуть брудні штани на лавку, щоб Паула все вичистила й вимила. Вони ні на мить не забували про свою щиру й шляхетну ненависть до жінок удома. Не забували ніколи.

Отож-бо! Хіба що в день народження, на Різдво або коли з ними траплялося нещастя. І вона ще, бачите, хоче вивчитися на кравчиню!

Але Паула і далі не зводить очей із кращого життя, де б вона його не побачила, чи у кіно, чи в особі пожильця, що приїхав на літо в село. От тільки це краще життя увесь час належить іншим, а не їй.

І вона увесь час канючить: може, вам потрібна стипендія… адже й на крамарку потрібно спочатку вчитися… і весільну сукню, чуєте, весільну сукню я пошию собі сама!!! І матері шитиму, і тітці, і бабусі, і всім-всім. Бо ж це така економія! І бачитиму довкола чисте товариство. А тоді й сама стану частиною цього чистого товариства, шитиму собі нові сукні й сподобаюся комусь гідному.

І всі навколо говоритимуть: яка чепурненька, і, можливо, я вийду заміж за теслю або за муляра, за бляхаря або за м'ясника, або й за ковбасника!

І Паула увесь час підглядає за кращим життям, яке могло б належати і їй, хоча створене не для неї.

А що Паула не варта того, щоб постійно нею займатись, і батько вечорами хоче тільки одного — спокою, а прибити він її не може, як би він не хотів, адже просто дуже натомився, щоб знову спалахнути, і що вбити її він теж не може, хоча дуже хоче, і оскільки йому, по суті, все по шарабану, і що Паула обіцяє все що завгодно, і обіцяє, що допомагатиме матері — вечорами прибирати в хліву, і що гроші є гроші, то Паулі дозволяють нарешті вчитися на кравчиню.

І відтоді Паула геть іншими очима дивиться на краще життя як на щось, чого, мабуть, удасться доп’ясти, хоча спочатку доведеться підсмикнути спідницю вище й затягти пояс тугіше.

У гіршому житті, отже, вступає Паула у роки свого навчання, а закінчаться вони — ужитті кращому. Залишається сподіватися, що вони не закінчаться раніше, ніж почнуться.

І будемо сподіватися, що краще життя не належить уже комусь іншому, кому не доводилося підсмикувати спідницю вище й затягувати пояс тугіше!

Що воно так блищить?

«Що то так блищить, мов стиглі каштани?» — каже собі Гайнц дорогою на роботу. Це блиск Бріґіттиного волосся, нещодавно підфарбованого. Потрібно тільки вчасно змити фарбу, щоб не зіпсувати волосся.

Гайнц вирішив було, що то блищать стиглі каштани, тепер він бачить, що блищить волосся Бріґітти. Він здивований тим, що доля відважила йому кия.

— Я кохаю тебе, — каже Бріґітта.

Її волосся блищить на сонці, наче стиглі каштани, ще й вилощені.

— Я так тебе кохаю. Від цього почуття не відкрутишся, це — кохання. Мені здається, начебто я знайома з тобою все життя, відколи під стіл пішки ходила. — Бріґітта дивиться на Гайнца знизу вгору.

І Гайнца відразу захоплює це почуття. Крім того, його охоплює бажання, про існування якого він уже чув од інших.

Це нове і водночас тривожне почуття.

Гайнц учиться на електрика. Якщо чогось учишся, то потім важиш більше, ніж спочатку. Крім того, ти значиш більше, ніж усі ті, хто нічого не вчився.

— З нами щось діється, — каже Бріґітта, — щось нове й тривожне, сильніше за все, що з нами діялося досі, навіть сильніше й тривожніше за той лихий випадок на фабриці, пам’ятаєш, торік, коли одна з робітниць втратила руку. Це — кохання. Я тепер точно знаю, що кохаю тебе, і тішуся, що я це знаю. Для мене не існує іншого чоловіка, крім тебе, Гайнцо, і ніколи не буде. А ти можеш собі уявити кого-небудь на твоєму місці?

Гайнц не може собі нікого уявити, і бажання його чимраз посилюється. «Ці губи мене буквально затягують», — думає Гайнц. Вони ваблять до себе, і вони щось обіцяють. Але що? Гайнц замислюється. Нарешті втямив: хіть.

— Я так тебе кохаю, — говорить Бріґітта, і волосся її блищить, немов стиглі каштани на сонці. — Що? Я кохаю тебе так сильно, що мені від цього боляче, я відчуваю душевний біль у моїй душі й фізичний біль у моєму тілі. Я хочу, щоб ти завжди був поруч зі мною, ніколи не залишав мене. Після весілля я хочу увесь час бути вдома й з головою поринути в турботи про тебе й нашу дитину.

Що значить моя робота на фабриці у порівнянні з цим