Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"

легеневої функції, новими словами й у нових виразах, але ідея завжди та сама. Як дати мені більше часу. Через це мені страшніше, ніж будь-коли до того. Але не за себе. Коли в тебе КФ, ти в певному розумінні звикаєш до думки, що помреш молодим. Ні, я боюся за батьків. Боюся, що буде з ними в разі найгіршого тепер, коли вони не разом.

Але коли тут По — той, хто розуміє, — я можу пережити це. Щойно дозволю собі по-справжньому побачитися з ним.

Решта дня спливає повільно.

Я працюю над застосунком, двічі перевіряючи, чи полагодила програмну помилку, що постійно вистрибувала при спробі запустити його на своєму телефоні. Наношу трохи фуцидину на запалену шкіру навколо гастротрубки, намагаючись надати їй не такого пожежно-червоного, а більше літньо-західного рожевого відтінку. Раз і двічі перевіряю свою купку пляшечок і пігулок «перед сном». Відповідаю на щогодинні повідомлення батьків. Дивлюся з вікна, як тане день, і бачу парочку мого віку, що сміються й цілуються, входячи до лікарні. Не щодня бачиш щасливу пару, яка йде до лікарні. Дивлячись, як вони тримаються за руки й пристрасно перезираються, питаю себе, як це — коли хтось на тебе так дивиться. Люди завжди дивляться на мою носову трубку, на мої шрами, на мою гастротрубку, а не на мене.

І від цього хлопці не стають у чергу біля моєї шафки.

Я «зустрічалася» з Тайлером Полом першого року в старшій школі, але це тривало лише місяць, доки я не злягла з інфекцією й не потрапила до лікарні на кілька тижнів. Уже за кілька днів повідомлення від нього стали надходити дедалі рідше, і я вирішила порвати з ним. Та це й було зовсім не схоже на оту парочку надворі. У Тайлера пітніли долоні, коли ми трималися за руки, і він наносив стільки спрею Axe, що кожного разу, як ми обіймались, у мене починався напад кашлю.

Ці думки анітрохи не допомагають відволіктися, тож я навіть пробую виконати пункт 22 зі свого списку «Поміркувати про життя після смерті» й читаю трохи з книги «Життя, смерть і безсмертя: подорож душі».

Але вже скоро я обираю просто лежати на ліжку, дивлячись у стелю й слухаючи свист власного подиху. Чую, як повітря з натугою пробивається через слиз, що заповнює простір моїх легень. Перевертаючись, я відкриваю пляшечку фловенту, аби трохи допомогти легеням. Наливаю рідину в інгалятор біля ліжка, маленький апарат з гудінням запускається, і випари ллються крізь ротову насадку.

Сідаю, дивлячись на малюнок легень, доки роблю вдих і вдих.

Вдих і видих.

Вдих і… видих.

Сподіваюся, коли батьки прийдуть відвідати мене в наступні кілька днів, мій подих буде не таким натужним. Кожному з них я сказала, що до лікарні сьогодні вранці мене відвезе інший, насправді ж просто замовила сюди «убер» від перехрестя біля нового маминого помешкання. Не хочу, аби комусь із них довелося знову бачити мене тут — принаймні доки не матиму кращого вигляду.

Мама вже й без того кидала на мене стурбовані погляди, коли довелося надіти концентратор кисню, аби просто спакуватися.

У двері стукають, і я відриваю погляд від стіни, в яку дивлюся, сподіваючись, що це По зайшов помахати мені. Виймаю з рота насадку, і у двері зазирає Барб. Вона кидає хірургічну маску й гумові рукавички на столик біля моїх дверей.

— Новенька нагорі. Зустрінемось хвилин за п’ятнадцять?

Моє серце підстрибує.

Я киваю, вона широко всміхається мені й вислизає з кімнати. Хапаю ротом насадку й востаннє швидко ковтаю фловент, щоб якнайбільше заповнити його парою легені, перш ніж устати й піти. Вимкнувши інгалятор, беру переносний концентратор кисню, що заряджається біля ліжка, натискаю круглу кнопку посередині, щоб увімкнути його, і вішаю на плече. Вставивши носову трубку, прямую до дверей, на ходу натягую сині гумові рукавички й заправляю маску за вуха.

Узувши свої білі кросівки, відчиняю двері палати й вислизаю у вибілений коридор, вирішивши йти довгим маршрутом, щоб проминути кімнату По.

Проходжу біля поста медсестер посеред поверху, змахом вітаючись з молодою помічницею медсестри на ім’я Сара, яка всміхається через стінку новенької, гладенької металевої кабінки.

Споруду замінили ще до мого останнього приїзду півроку тому. Вона тієї ж висоти, що й раніше, але тоді була зі старого дерева, як, мабуть, від самого заснування лікарні шістдесят з лишком років тому. Пам’ятаю, як була досить малою, щоб прослизнути під її стінкою туди, де була кімната По, і ще лишалося кілька дюймів між моєю головою і краєм стола.

Зараз він мені до ліктя доходить.

Прямуючи коридором, я всміхаюся від вигляду маленького колумбійського прапорця, приклеєного з внутрішнього боку прочинених дверей — перевернутий скейтборд не дає їм остаточно зачинитися.

Я зазираю всередину й бачу По, який міцно спить у ліжку, згорнувшись на диво маленьким калачиком під своєю картатою ковдрою, а вишуканий портрет Ґордона Ремзі, вивішений просто над ліжком, приглядає за ним.

Малюю сердечко на прибитій ззовні до дверей письмовій дошці — нехай знає, що я тут була, — і рушаю коридором до подвійних дерев’яних дверей, що виходять до головної частини лікарні, і вгору на ліфті, далі крилом С, через місток до корпусу 2 і прямісінько до відділення неонатальної інтенсивної терапії.

Одна з переваг лікування тут понад десять років у тому, що я знаю лікарню, як свій рідний дім. Кожен виткий коридор, приховані сходи чи потаємний шлях навпростець мною досліджені вздовж і впоперек.

Та не встигаю я відчинити подвійні двері, як двері палати біля мене розчахуються, і, озирнувшись, я з подивом бачу профіль високого худого хлопця, якого ніколи раніше не зустрічала. Він стоїть у дверях кімнати 315, в одній руці тримаючи блокнот для замальовок, а в іншій — вугільний олівець. Його зап’ясток охоплює білий лікарняний браслет, як у мене.

Я завмираю на місці.

Його скуйовджене темно-каштанове волосся перебуває в чарівному безладі — наче він щойно зійшов зі сторінок Teen Vogue і раптом опинився посеред лікарні Сент-Ґрейс. Його очі яскраво-блакитні, а їхні кутки беруться зморшками, коли він говорить.

Але понад усе впадає в око його усмішка. Кривувата, чарівна і має магнетичну теплоту.

Він такий гарний — здається, моя легенева функція падає ще відсотків на десять.

Добре, що маска приховує половину мого обличчя, бо цього разу я не розраховувала на гарненьких хлопців на своєму поверсі.

— Я засік їхній графік, — каже він, буденним жестом закладаючи олівець за вухо.

Я беру трохи ліворуч