Читати книгу - "Акули і дрібна рибка"

-- Ні, -- гаркнув Пілсудський і схопив офіцера за зап‘ястя. – Я не збожеволів, поглянь на карту!

-- І що я там побачу! – крикнув Кроне, вириваючи руку. – Кольорові кружальця?!

-- Янку, я прошу тебе… Дай мені кілька хвилин.

“Двієчник” зірвався з місця і підійшов до вікна, затискаючи кулаки.

-- Гаразд, -- буркнув. – Я слухаю.

-- Знаєш, в чому полягає техніка, яку застосовують німці?

-- Вони діють на психіку. Пробуджують волю до боротьби за фюрера, усувають страх і людські почуття. Солдат повинен сліпо виконувати накази, бути відважним і безжальним.

-- Так. Я наказав Наркєвичу вивчити можливості, які дають подібні апарати. От йому і вдалося… Наперекір усім очікуванням.

-- Не зрозумів? Адже ми нічого такого не робили. – Кроне насупив брови. – Я знав би.

-- Ми не мавпували німців. Йодко-Наркєвич пішов дальше, значно дальше.

Несподівано “двієчник” пригадав собі недавню розмову з науковцем, дивний натяк про якийсь таємничий прилад.

-- Як і з процедурами, які застосовують німці, сигнал передається за допомогою радіохвиль. Ти знаєш, що від початку війни, о сімнадцятій двадцять всі слухають радіо?

Кроне кивнув головою – дійсно, щоденна передача, в якій повідомляли про найновіші накази Головнокомандувача, була, мабуть, найпопулярнішою програмою Польського Радіо.

-- Статистичні дані вказують, що в нас два мільйони радіоприймачів, -- продовжував Пілсудський. – Цього достатньо, щоб бути певним, що моє послання вислухають всі, або майже всі. Жменька, яка цього уникне, не матиме жодного впливу на події…

-- Яке послання?!

-- Те, яке я проголошу сьогодні о сімнадцятій двадцять, коли солдати й цивільні всядуться перед радіоприймачами. Жінки, діти, старші люди, -- простогнав Маршал, закриваючи обличчя руками.

-- Що це дасть? Ви натхнете їх волею до боротьби? На це вже надто пізно.

-- Не зовсім… Німці зосередили зусилля, намагаючись викликати довіру до фюрера, Гітлер періодично бере участь в радіопередачах, а підключена до передавачів одична апаратура забезпечує, щоб його слова сприймалися беззаперечно і викликали потрібні йому емоції. Наркєвич… назвав свій прилад “Ловець Душ” і налаштував на мій, тільки мій голос. Коли я закличу до боротьби, апарат понівечить психіку слухачів, знищить її та направить на єдину мету: вбивати. Німці зупинилися на півдорозі; вважали, що достатньо посилити те, чого можна добитися звичайними методами: солдат буде краще воювати, робітник на заводі докладе більше зусиль до праці й нікому, абсолютно нікому не спаде на гадку ставити під сумнів накази фюрера.

Маршал на мить замовк, важко дихаючи, незграбним рухом витер з чола піт.

-- Ми тренуємо солдата, щоб він вмів вбивати, вже після його першого бою знаємо, що у відповідній ситуації він це зробить, але цивільний, навіть такий, у якого є відповідні нахили – досконала стрільба чи володіння шаблею… Його психіка йому цього не дозволить. Однак… Уяви собі жінку, яка впевнена, що її зганьбили, що на її очах вбили дітей… І вона запалає жагою помсти. Сильною, непереборною жагою помсти. Вона не дбатиме про своє життя, бажатиме тільки вбити якомога більше ворогів, перш, ніж померти… Уяви собі юнаків, на очах яких ґвалтували їхніх матерів і сестер, чи принаймні переконаних в цьому, які це пам‘ятають, бо вони не усвідомлюють, що хтось маніпулював їхнім розумом… Всі вони висиплють на вже зайнятих німцями й росіянами територіях, як армія розлючених мурашок, повстануть і почнуть вбивати. Ні, це не буде бездумний амок! Вони знайдуть приховані склади зі зброєю, в них прокинеться інстинкт, який буде підказувати, як вбивати. Тоді на спантеличені, перелякані підрозділи ворога вдарять наче бич божий наші війська. Ті, які ми досі берегли, за підтримки цивільних, людей, для яких кожна істота в чужому мундирі буде смертельним ворогом…

-- Але навіщо Ви мені про це розповідаєте, Коменданте? – запитав заїкаючись Кроне.

-- Бо я хочу зробити це! Я ледь не зробив цього ще вчора! Бо мене підштовхує переконання, що проти такої величезної переваги ворога при зраді союзників, потрібно битися любими доступними методами, до кінця. Мене закликають генерали, спокушує, а точніше, спокушував донедавна Наркєвич… Коли я підключений до тієї апаратури, -- Пілсудський вказав на обплутаний кабелями прилад, що стояв у кутку. – Я чую шепіт, солодкий, спокусливий… Проте десь, в глибині душі… в мене закрадаються сумніви, бо навіть якщо ми переможемо, коли переможемо, -- відразу поправився він. – хто залишиться, щоб насолоджуватися перемогою? Чи до людей повернеться здоровий глузд? Чи мені судилося стати правителем залитих кров‘ю, проте не здобутих руїн, заселених недобитками колись чисельного народу? Як мені дивитися в очі вцілілим, тим, заради кого я колись ризикував життям, щоб врешті-решт забрати в них все, що для них дороге. Допоможи мені, Ясю, -- простогнав. – Бо це божевілля можна припинити тільки одним способом. Якщо не зможеш сам, то хоч залиш пістолет…

Блідий, як небіжчик, Кроне відступив на крок, механічно поклавши руку на кобуру пістолета. Пістолета, якого ніхто в нього сьогодні не забрав…

-- Коменданте! – вигукнув він розпачливо. – Повинен бути якийсь інший вихід!

-- То знайди його, -- прошептав Пілсудський. – Знайди його… Але швидко, бо за кілька хвилин зміна варти.

***

Кроне непевним рухом висипав на стіл понад десяток набоїв до Кольта M1911 і перебирав серед них, наче не міг вирішити, який вставити в магазин, що вміщував сім патронів. Бо його потрібно було дозарядити – зараз в ньому було тільки шість… Пальці офіцера з любов‘ю пестили метал, обличчя застигло в байдужому виразі. Скидалося на те, що “двієчник” чогось чекає. Він чуйно підвів голову, почувши раптовий тупіт на сходах, блискавичним рухом зарядив і зняв з запобіжника пістолет, однак, замість направити дуло в бік дверей, вільно опустив руку з пістолетом. Коли галаслива компанія перейшла на поверх вище, він повільно, вагаючись приклав холодну сталь до скроні. Спочатку боком, немов хотів охолодити розпалену голову, потім знайшов дулом вразливий пункт, за