Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Зараз хтось прийде! Таж міг хто-небудь подзвонити у двері, можливо, торгівець, який не знає, що тут уже ніхто не живе. Я прислухався з туфлею в руці: мені б не хотілося бути вдома. Крім крана на кухні, з якого завжди капала вода, всюди панувала тиша. Як у Помпеях. Мовчав і телефон. Я бачив: з нього витягли штекер. На жаль, я не мав із собою сірників. Як тихо, коли не куриш! Надворі міська вулиця, сигналять машини, а тут, за зачиненими віконницями, де я сиджу в плащі й капелюсі на бильці прикритого білою тканиною м’якого крісла, поки надворі йде дощ, тут, як у Помпеях: усе на місці, тільки зник час. Як у Помпеях: можна походжати по кімнатах із руками в кишенях штанів та уявляти собі, як тут жили колись люди, перше ніж їх присипав гарячий попіл. Та й відлуння кроків (адже килими згорнені) таке, як у Помпеях...

Хтось і справді подзвонив.

Я не відчиняв...

Добродій із моїм прізвищем виїхав.

Я марно сидів у плащі й капелюсі та незапаленою люлькою в роті; я не міг собі уявити, як тут колись жили люди; міг уявити собі їхнє життя ще меншою мірою, ніж життя в Помпеях, хоча її синій халат і досі висів у ванні... Мабуть, краще, що я не маю сірників, досить лише уявити собі, як чоловік, що тут жив, запалює сірник, прикриває його долонею, щоб розгорівся вогник, і підносить до штори, перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, штора не горить, полум’я нема й сліду, тканина тільки морщиться, блимає, смердить, ламповий абажур теж не спалахує миттю, лише тліє і стає дірою з бурими краями, сміхота, треба мати бензин, полити бензином штору, тоді вона справді візьметься полум’ям, м’яке крісло, килими, книжки, одяг, із самими сірниками тут нічого не вдієш, така спроба була б сміховинна.

Я куплю собі новий одяг, і водночас знаю: це нічому не зарадить, лише у вітринах він видається іншим. Тільки-но продавець принесе речі в кабінку, а потім делікатно зникне, щоб я приміряв їх, я знаю, який вони матимуть вигляд через три місяці. Але ж не можна ходити голим по світу, і тому я змушую себе, кручуся перед трельяжем і перевіряю покрій, який у вітрині мені трохи сподобався. Я, власне, купую лише на догоду продавцеві, втішеному, поки я розглядаю свою потилицю, що нічого не треба підправляти; я поспіхом купую, і так щоразу. Навіть хвилини, коли кравець із подушечкою для шпильок у руці послужливо присідає і професійно позначає крейдою, наскільки я відхиляюся від готового виробу, є мукою для мене. Я вже знаю: дешевий чи дорогий, англійський, італійський чи вітчизняний — нічого не міняється, завжди з’являються однакові складки на тому самому місці.

Інше життя?..

Я уявляю собі:

Із чоловіком стався нещасний випадок, наприклад, дорожньо-транспортна пригода, в нього різана рана на обличчі, що не становить небезпеки для життя, але існує небезпека, що він утратить зір. Він знає про це. Він довго лежить у лікарні з зав’язаними очима. Він може розмовляти. Може чути: птахів у парку перед відчиненим вікном, інколи літаки, крім того, голоси в кімнаті, нічну тишу, дощ на світанку. Може нюхати: яблучний сік, квіти, гігієнічні засоби. Може думати, що завгодно, і таки думає... Одного ранку пов’язку зняли, і він бачить, що бачить, але мовчить, не каже, що бачить, нікому й ніколи.

Я уявляю собі:

Його життя відтоді, коли він удає сліпого, прикрившись окулярами, його стосунки з людьми, які не знають, що він бачить їх, його можливості в товаристві, професійні можливості, які з’являються завдяки тому, що він не признається, що бачить; життя як гру, його свободу завдяки таємниці й т. ін.

Нехай його звуть Ґантенбайн.

Я приміряю оповідки, наче одяг!

Я сиджу в сільському готелі.

Мені пощастило, я міг би тепер не тільки загинути, а й бути винним у смерті одинадцятьох дітей, не підлягаючи покаранню, а натомість сиджу в сільському готелі й замовив собі вишнівки, тоді як машина (навіть не моя, а машина Бурі) стоїть у гаражі й чекає на запасні частини; мені страшно подумати, що могло б статися...

Мені пощастило.

Уже й не пам’ятаю, про що думав, коли з погаслою люлькою в роті я спокійно, не втомлено, а спокійно, тримаючи кермо обіруч, уважний і пильний очима, а думками витаючи десь-інде, їхав на повороті шосе й навіть не гадав, що десь, можливо, раптом трапиться ожеледь. (Можливо, я думав про вечір у Бурі.) Я їхав не швидше за шістдесят кілометрів, що підтвердили й свідки, і доти на всій дорозі я ще не бачив ожеледі, жодного її сліду. (Можливо, я думав про своє запрошення до Гарвардського університету...)

Сніг тепер уже не падає.

Я пив вишнівку.

Як і завжди, коли ставалося що-небудь, я, приголомшений, запитував себе, чи не вигадав я те все, немов розгадавши, а то й викрививши дійсність: я раптом опинився серед гурту свідків на сільському майдані й, нахиляючись для розмови з автомеханіком, що заліз під машину, вже припустив, що саме я, не хто інший, як я, вбив кільканадцятьох бернських школярів. Я бачу їх, дітей із червоними зимовими щічками і хмаринками пари в холодному повітрі, вони живі. Якби я вбив їх, це однаково видавалося б мені не менш неймовірним; я був би тим самим, що й тепер, а водночас іншим, і стою тепер серед кільканадцяти бернських школярів, що витріщаються, базікають і живуть, очевидці нещасного випадку з певною датою і місцем, щасливі з приводу незвичайної події, веселі, аж поки шкільний дзвінок...

Я замовив собі другу склянку вишнівки.

Десята година, вівторок, а от яке число...

Тепер механіки вже цілу годину лагодять автомобіль, що, до речі, й не мій; школярі здогадалися: удар по осі, пом’ятий обід, можливо, доведеться міняти навіть підшипник. Тут я не дуже тямлю. Думка, що доведеться ночувати, лякає мене, а втім, це звичайний сільський готель. Я ще й досі не скинув плаща, сиджу й намагаюся читати газету (можна поїхати й залізницею, щоб не ночувати тут; розклад руху та інформація про місцеве транспортне сполучення висять на дверях туалету), смокчу люльку, а тим часом в Алжирі (читаю я) закатували...

Отаке, значить, сталося.

Коли я знову читаю, що сталося в Алжирі чи деінде, і коли на мить можу уявити собі описані події, вже не існує нічого іншого, а уявлену картину я насилу витримую. Я готовий до будь-яких дій. Натомість сиджу,