read-books.club » Публіцистика » Страта голодом, Семен Старів 📚 - Українською

Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

54
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Страта голодом" автора Семен Старів. Жанр книги: Публіцистика / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 80
Перейти на сторінку:
зверху покривалися хати звичайно солом'яними сніпками. Бляшана покрівля вважалася ознакою заможности, і я пригадую лише кілька таких покрівель на все село. Більшість хат складалася з однієї кімнати, яка служила для всіх потреб, включно з готуванням їжі й спанням. Дерев'яна підлога також була рідкістю. Долівки, так само як стіни, були глиняні. Та хоч які нехитрі здавалися наші оселі за будовою, хоч які примітивні ми мали побутові вигоди – в хатах завжди було чисто прибрано й затишно.

Перед кожною хатою буяв квітник, а за нею росло бодай кілька фруктових дерев. На подвір'ї в кожного господаря греблися кури, по загородках ґелґотіли гуси й кахкали качки. У стайні стояло по коневі, у повітці – одна чи й дві корови, у сажі – рохкало по кілька свиней. Майже в кожному дворі походжав або лежав припнутий на ланцюзі собака.

Село наше було перелюднене, і тільки окремі господарі мали понад двадцять десятин землі. Але, попри свою нужденність, селяни не зневірялися і не занепадали на дусі. Після цілоденної тяжкої праці навесні й улітку молодь збиралася по своїх кутках на перехрестях, і співи, танці та інші розваги не вгавали до пізньої ночі. Цілими родинами заведено було ходити в гості до родичів та знайомих, де гостювання супроводжувалося забавами й усілякими розвагами, добре при цьому випивши й щедро закусивши: попри заборони, селяни примудрялися гнати для себе доволі власної горілки.

Наше село жило спільною громадою. Між сусідами заведено було допомагати одне одному в щоденній праці або при якихось надзвичайних пригодах. Кожна така толока закінчувалася людною вечіркою. Задля цієї нагоди наймали музик – гармоніста й скрипаля, що пригравали до танців. Столи заставлялися різноманітними наїдками й напоями, веселощі тривали не раз аж до світанку.

Ми були зовсім вільні в пересуванні. Кожен міг іти чи їхати куди хотів – задля власної приємности, а чи шукаючи заробітків. До більших міст і сусідніх містечок ми їздили на весілля, на храмові свята або на похорони. Ніхто в нас не питав документів, нікого не обходило, хто куди вибрався. Ми були вільні собі люди.

Гостинність була справою чести. Кожний, хто заходив до хати, був бажаним гостем. Ми, може, і самі часом не вдосталь наїдалися, але гостя частували всім, що мали найкращого в хаті.

Дарма що в повсякденному житті кожному раз-у-раз бракувало того чи сього – страху ніхто ні перед ким не відчував. Дверей до хати ніколи вдень не замикалося. Будь-хто, старий чи молодий, дитина чи дорослий міг сміливо заходити в село й виходити з села, не боячись, що хтось до нього присікається.

Настання зими ми вітали загальною радістю, і мені здається, що чим суворіша була зима, тим більше захоплювалися нею, особливо ми, дітвора й молодь. Ми без угаву їздили на ковзанах, на лижвах і спускалися з пагорбів на санчатах. Люті морози, глибокі сніги й хуртовини робили зиму часом дозвілля для селян – звісно, коли це було після врожайного літа. Короткі зимові дні й довгі вечори ми проводили переважно в себе дома. Ніхто не нарікав на холоднечу, бо дров вистачало. Попоравши худобу та поробивши іншу хатню роботу, залишалося тільки розкошувати домашнім затишком – ми читали, писали, розповідали різні історії, гралися, співали й танцювали.

Аж ось у 1929 році поширилися чутки, що комуністична партія та радянський уряд видали постанову про колективізацію всіх селянських господарств. Такі об'єднання у формі ТСОЗ (Товариств Спільного Обробітку Землі, їх ще називали СОЗами), артілей, комун, радгоспів, власне, вже й раніше існували. Ці колективи чи сільсько-господарські кооперативи (за винятком радгоспів та комун) не були якимось комуністичним винаходом, бо існували ще з дореволюційних часів. Як добровільні кооперативні об'єднання селян, вони організовувалися в основному для забезпечення гарантованого ринку збуту продукції, одержання державних кредитів і взаємодопомоги сільсько-господарським реманентом та посівним матеріялом.

В Україні кінця 20-х років були відомі два типи сільськогосподарської кооперації: ТСОЗи і артілі. В ТСОЗах усуспільнювалися тільки праця й земля, або їхня частина, та важкий господарський реманент. Свійська худоба, житло і навіть деяка частка землі могли залишатися в приватному володінні. В такому досить вільно зорганізованому об'єднанні членство можна було припинити без особливих труднощів.

Артіль означає гурт людей тієї самої професії, об'єднаних у виробничий кооператив. Сільсько-господарські артілі були спілками селян, що об'єднали всю свою землю і знаряддя виробництва, а також працю і тягло. Членів артілі оплачувано грішми або натурою відповідно до вкладеної частки праці. Члени артілі могли мати свої хати, корову та іншу свійську худобу, як от овець, кіз, свиней та птицю. Під час суцільної колективізації в Радянському Союзі артіль була прийнята за основну форму того, що пізніше було знане під назвою колективного господарства.

Були ще якийсь час сільсько-господарські комуни, які за комуністичною теорією мали стати найвищою формою організованого життя і праці на селі; виникли вони під час військового комунізму (в громадянську війну 1918-21 рр.). Здебільшого комуни поставали в колишніх поміщицьких маєтках, і характерними ознаками їх була не тільки колективна праця, а й усуспільнене повсякденне життя в комунальних гуртожитках зі спільними кухнями, дитячими яслами й таке інше. Члени таких комун не мали нічого в приватній власності, окрім речей особистого вжитку. Хоч комуністична партія і уряд усіляко підтримували комуни, з них нічого путнього так і не вийшло, внаслідок чого їх невдовзі позакривали або частіше поперетворювали на державні господарства, тобто радгоспи. Радгосп – це був по суті державний фільварок, де наймані сільсько-господарські робітники вже не були ніякими селянами: вони одержували регулярну платню, не маючи голосу ні у розподілі прибутків, ні в управлінні господарством.

Усі ці різнорідні колективи організовувалися на добровільній основі і, як виглядало на той час, нічим не загрожували незалежному селянству. Більше того, селяни часто-густо, бувши свідками провалу таких господарств, ще й підсміювалися з балачок про колективізацію. Мовляв, хіба ж влада така дурна, що повторюватиме свої власні помилки? Але надто рано вони сміялися.

Десь наприкінці грудня 29-го року, коли чутки про примусову колективізацію почали вже справджуватись, у нашому селі з'явилися якісь сторонні люди. Невдовзі ми дізналися, що це були офіційні представники партійних і радянських органів, прислані до нас організувати колективне господарство.

Старший у групі, що складалася приблизно з десятка осіб, називався «двадцятип'ятитисячником», а його помічники «пропаґандистами». Незвичні то були для нашого вуха слова, але дуже швидко ми засвоїли, що вони означають.

На здійснення примусової колективізації Центральний Комітет ВКП(б) мобілізував по всій країні 25 тисяч найактивніших і найвірніших партійців. Звідси й походить назва

1 ... 4 5 6 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страта голодом, Семен Старів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Страта голодом, Семен Старів"