Читати книгу - "Товаришки, Олена Пчілка"

— Однак я думаю, — одпровадила Люба, — що сильному змисленнику трудно повздержуватись, щоб не виявлять замітно своєї провідної думки, від котрої походять і самі його фактичні пошукування. Праця вийшла б без сього занадто сухою, занадто безсторонньою! Я думаю, що така наука, не зогріта провідною думкою, скажу навіть — сердечністю, не так би навіть похвачувала нас!

— Я не говорю о ревності, о ретельності в научнім працюванні, але факти, те, що вони показують хоть би й несподівано для слідкуючого, — ось що перше всього! Ні, я за чисто індуктивний метод! От нам Дарвін, нема над його! Ні туману, ні якої витворної думки, а через те й ніяких химерних фраз, просто запис фактів; але картина виходить така ясна, така проречиста сама по собі, що вивод приходиться тільки зазначити! І тим доказніше для читця, бо вивод той він може навіть сам зробити.

Молодий хлопець виходив уже переможцем із розмови, бо останніми голосними реченнями заставив умовкнути Любу, але по якійсь хвилі вона знов зняла річ:

— Се темний, невияснений круг, з тими індукціями й дедукціями. Почім ви знаєте, що такий-то ряд фактів, котрі вам говорять нібито так вільно, самі не з'явилися в праці ученого власне через те, що він шукав їх наперед своєю думкою? Мавши звісну теорію, наперед угадував, що мусять буть у такому-то крузі власне такі й такі явища, котрі докажуть його думку! І вони доказують її.

— А стривайте! — запально одповів офіцер. — А тая ж теоретична гадка звідки взялась? Вона теж має собі грунтом реальне спостереження фактів, котре викликало й ту первісну гадку. Та не може ж буть у людській голові якогось чудовного зародження думок без враження з окольного світу!!

— Та я не знаю!.. І не в тім діло! Ми не про се говорили! — перебила Люба. — Я хочу сказать, що иисьмовець, ну хоть би й який сам спеціаліст-учений, має право ретельно висловлять свою провідну думку, має право навіть, скажемо, нав'язувати вам її, і коли при сім говорить з ентузіазмом, красною мовою, то се не тільки не шкодить, а часто йде на користь праці!

Розмова ставала голоснішою. Панич Кость оглянувся на розмовців і затримав свою ходу, щоб зрівнятися з ними. Тим часом вийшли в чисте поле, тихе, повите білястим світлом ясної ночі; лиш од високих окопів понад шляхом лягала глибока тінь. Мова говоривших гучно лунала в тому німому просторі. Близько вітряка, що неначе який велетень простягав свої крила в польову просторінь, наш гурток сів одпочити на розриві окопу і довго сидів там. Розмова часом утихала, молодь втішливо дихала чистим повітрям, споглядала на вільний краєвид з заснувшими вдалі крайніми оселями міськими, окритими темними купами дерев, — з них де-не-де високо виступала тополя, одбиваючись думливою постаттю в чистому зоряному небі. Он зірвалась зірочка і ясною бистрою стягою покотилась до небесного краю…

Звезда покатілась на запад,

Прості, золотая, прості! —

стиха промовив Кость, слідкуючи поглядом зірочку.

— Ах, Константин Михайлович! Ви бредите віршами! — мовила Раїса, голосно засміявшись і скидаючи близький погляд на панича. — Та й чого прощаєтесь з тою зіркою? Хіба ж вона зникає? Переміняє лиш місце в світовім просторі!

— Де ж поділась би поезія, коли б те розбирать? — одповів Кость. — Поезія єсть суб'єктивний погляд чоловіка на речі і яви природи.

Зав'язалась знов загарлива розмова, в котрій сперечники, однак, не прийшли до згоди. Кость лиш придбав прихильницю в особі Люби.

Нарешті знялись і пішли назад. Хутко голосний сміх Раїси лунав уже коло самого її будинку, де гурток розлучався.

— Прощавайте, поет і поетеса! — гукала Раїса Костеві й Любі, коли вони, зоставивши всіх інших біля Раїсиної господи, пішли додому в супроводі лиш офіцера.

Мало розмовляючи, дійшло наше тріо до двора Любиного.

— На добраніч! — мовив офіцер, прощаючись з Любою коло воріт. — Приємного сну! Вам повинні снитись милі сни, — додав усміхнувшись, — ви така ідеалістка! Приємного сну!

— Спасибі!.. Тільки чого ж ви думаєте, що ідеалістам мусять конечно снитись милі сни? — кинула на одповідь Люба. Офіцер був уже поодаль, почувся лиш сміх його, голосний, але беззлосний.

Люба й Кость увійшли на подвір'я. Люба швиденько зійшла на ґанок, вступила в незамкнуту господу; там на тій канапі, де сиділа надвечір пані Катерина, було постелено для приїзного гостя-панича; нагорілая свічка освічувала самотню хату.

— На добраніч! — мовила Люба, вернувшись на ґанок до Костя, котрий стояв у задуманій поставі, спершись на стовп ґаночка. Він не спішився прощатись з Любою, що стояла перед ним, облита місячним світлом, з опущеним поглядом, з простягненою рукою.

— Мама буде ждати!.. Завжди не спить, поки не прийду! — мовила тихо дівчина в одповідь на той погляд, котрий вона чула на собі. І, наче вихопивши свою делікатну ручку з руки Костевої, швидко пішла двором до другого, бокового, ґаночка, на простішу половину хати. Там, на тій половині, її обхопило душне хатнє повітря. Перший покій не мав віконниць, і місячна стяга показувала Любі просту путь далі мимо спавшої Тетяни. В другім малім покоїку Люба спинилась коло невеличкої простенької канапки, де їй було постелено, і заглянула через одчинені двері в сусідню спочивальню, мляво освічену малою лампадкою в кутику перед образом. Там на звичайному Любиному місці спала і похрапувала Катерина Пантелеймонівна; ліжко старої господині, перестелене, було порожнє: Марія Петрівна стояла на колінах перед образами, молячись; білий чіпок її був низько нахилений. Оглянувшись на Любу, котра почала швиденько розбиратись, Марія Петрівна ще нижче схилилась, ще з більшою чулістю зашептала слова молитви. Люба, кладучись, зітхнула, споглянувши на ту похилену постать, облиту лагідним світлом лампади…