Читати книгу - "Новорічний поцілунок , Міра Лей"

Наступного ранку я прокинулася о сьомій годині та відправилася на пробіжку. Як і вчора я одягнула теплий спортивний костюм, безрукавку, шапку та рукавиці.
Повернувшись додому, прийняла душ, випила чаю з бутербродами, та почала збиратись до бабусі. 

По дорозі забігла в торговий центр для того, щоб купити бабусі новорічний подарунок, свій вибір я зупинила на теплому шарфі, попри важкий фінансовий стан, я не могла залишити найріднішу людину без новорічного подарунка.  

Сильно дратувало те, що я весь час думала про незнайомця. Він просто засів у моїй голові та ніяк не хотів її покидати. Також, я уже сотню раз пожаліла про те, що втекла тієї ночі. 

Можливо Леся права, й у нас, справді могло б щось вийти. Хоча для початку, я хотіла б дізнатися більше про цього хлопця. Те що він харизматичний та симпатичний, я помітила відразу. Ще він цілується добре, я б сказала навіть дуже добре. Від згадки про наш поцілунок, по тілу пробігли мурахи. Я звичайно в цьому плані не експерт, а порівняти можу лише з поцілунками Андрія. І тут, мушу визнати він програє, моєму незнайомцю. Проте, не факт що я ще колись його побачу. В будь-якому випадку, жаліти уже пізно, що зроблено те зроблено. Зрештою, якщо судилося, то ми ще обов'язково коли-небудь зустрінемось знову.  

- Мила, у тебе все в порядку? - від роздумів мене відволік голос  бабусі. Жінка з нагоди мого приїзду, наготувалась як на свято. А тепер намагається це все у мене втиснути. 

- Що? А, так. Все в порядку! - мило посміхаючись швидко відповідаю.  

- Ти майже нічого не з'їла. Для кого я так старалася! - образливо каже бабуся.  

- Бабуль, все дуже смачно. Справді! Але я не можу стільки їсти, в мене все просто не поміститься.  

- Катюша, ти дуже худенька, ти що там, у своєму місті зовсім нічого не їж? - тема їжі, це одна з основних проблем у нашій сім'ї. У бабусі ідея ікс, відгодувати мене, а я все ніяк не піддаюсь. Хоча справа зовсім і не в харчуванні, а в моєму шаленому ритмі життя.  

- Їм стільки, скільки мені смакує. Тому давай закриймо цю тему! - якомога спокійніше відповідаю, і спішу перевести тему - Краще розкажи як ти тут? Як твоє здоров'я?  

- Я? А я що? Я ... добре! - якось уже занадто знервовано відповідає бабуся  - Я піду приготую тобі чай - так, а це щось новеньке! Цікаво, що це вона так розхвилювалася?  

- Бабуль! - швидко вигукую - А ну, присядь на своє місце!  

- Я піду за...  

- Чай почекає! - перебиваю я - Присядь будь ласка! - не хотячи, бабуся таки повертається на своє місце - Бабуль, щось сталося? - запитую, не зводячи з неї погляду. 

- Я на тому тижні була у лікаря! - після декількох секунд вагань, жінка все ж відповідає. 

- Бабуль, що сталося? Тобі стало гірше ? - стурбовано запитую, піднімаючись з-за столу.  

- Не переживай ти так, все добре! - поспішила заспокоїти мене родичка - Просто, лікар настояв на тому, щоб я вже зараз лягла в лікарню на обстеження.  

- Чому зараз? Ти ж завжди у квітні проходила реабілітацію?  

-  Останнім часом я доволі погано себе почуваю, саме тому лікар настояв на додатковому обстеженні!  

- Бабуль, чому ти не казала мені про це раніше? - з розпачем простогнала я.  

- Не переживай ти так, все добре! Це просто щоб запобігти можливим ускладненням!  

- Ну якщо лікар каже, значить потрібно лягати! - стараюсь говорити якомога спокійніше, та в цей момент прокручую в голові, скільки у мене залишилося грошей і де я можу взяти ще необхідну суму.  

Бабуся завжди лягала в лікарню два рази в рік, на два тижні. Усі процедури та обстеження виносили близько двадцяти тисяч. Пів року мені вистарчало, щоб зібрати ці кошти. Ось тільки зараз я була до цього зовсім не готова, оскільки думала, що в запасі у мене ще як мінімум три місяці. Проте, якщо я візьму більше денних змін в кафе та нічних в ресторані, то можливо мені й вдасться зібрати, необхідні кошти.  

- Я розумію... Ось тільки... - зам'ялася бабуся нервово перебираючи кінець своєї кофти.  

- Тільки що? - насторожливо запитую.  

- Лікар попередив, що у лікарні врізали фінансування... І тепер обстеження вийде ще дорожчим! 

- Скільки? - машинально запитую, до кінця ще не усвідомивши суть сказаних слів.  

- Близько п'ятдесяти тисяч гривень! - тихо відповіла бабуся відводячи погляд в сторону. Для мене ж, ця цифра зараз звучала як вирок. Оскільки я чудово розуміла, що за такий короткий проміжок часу, цих грошей мені не зібрати. 


- П'ятдесят тисяч? - здивовано перепитує Леся, дивлячись на мене. Після повернення в місто, я зателефонувала подрузі і вона відразу примчала до мене. 

- Угу! - коротко кидаю, ще до кінця сама не усвідомлюючи, що це правда.  

- Я не розумію, чому так дорого? - ніяк не заспокоювалася подруга.  

- Це приватна клініка - важко видихаючи, пояснюю я - Приватна та доволі дорога. Проте, там справді  працюють дуже хороші лікарі. Лише вони взялися за бабусю, після її приступу, і як бачиш, поставили на ноги! - я прикрила руками очі, намагаючись не думати про ті страшні часи - Двадцять тисяч, які ми платили до цього часу, виявляється не була повною вартістю лікування. Частину фінансування брали на себе спонсори та меценати. Як розумієш, цього разу щось пішло не так. І тепер нам потрібно оплатити повну суму.  

- І що ти сказала бабусі? 

- Сказала що, все добре, що гроші є! - відповідаю, криво посміхаючись.  

- Кать, може пора сказати бабусі правду? - обережно запитує дівчина.  

- Ні Лесь, не пора! І така пора ніколи не настане! - твердо відповідаю.  

- Але чому... ?  

- А що зміниться? - трохи роздратовано кидаю, і не чекаючи відповіді, продовжую - Ти думаєш, якщо я скажу, що у нас немає коштів на її лікування, то вона якимось чудесним способом вилікується чи що? Вона і так картає себе, за те що на лікування йде багато, нібито батьківських грошей. А як дізнається що ці кошти практично закінчилися ще при першому її приступі, і весь цей час на її лікування заробляла я, то просто з'їсть себе зі середини. А я цього просто не можу допустити! - подруга мовчки дивиться на мене, а тоді раптово підводиться з крісла і міцно мене обнімає. 

- Ей, ти чого? - розгублено запитую.  

- Вибач, дурне питання! - ховаючи свої очі, пробурчала Леся - Мені просто дуже сильно шкода тебе! І найгірше те, що я не можу тобі нічим допомогти. Ти ж знаєш, що ми нещодавно купили нову машину, на яку пішли усі наші збереження. 

Я і так все це чудово знала і приймати допомогти від сім'ї подруги не збиралася. Чому саме від її сім'ї? Тому що, на відміну від мене Леся ніде не працювала. Не можу сказати, що її сім'я була заможною, та все ж, потреби у працевлаштуванні доньки, точно не було. Її батьки вважали що спочатку потрібно здобути освіту, а вже тоді шукати роботу. Впевнена, що мої батьки були б такої ж думки, проте, мені в цьому плані трохи не пощастило. Вони залишили мене саму й у мене не було іншого виходу.  

- Все в  порядку! - підбадьорювала я подругу, обнімаючи її у відповідь - Я щось придумаю. І не такі проблеми вирішувала - переконувала швидше себе, а ніж її. Я впевнена, що все буде добре, я обов'язково знайду ці гроші.  

- Звичайно знайдеш! - тихо мовила подруга, сильніше обнімаючи мене. Ця дівчина завжди мене підтримувала, і це справді допомагає не падати духом та вірити в себе.  

Ми ще трохи так посиділи, а тоді Леся пішла додому, а я в душ і спати. Завтра у мене перша зміна в кафе, тому треба добре виспатися. 

Прокинулася я не у найкращому настрої, усю ніч мені знову снився незнайомець. І це вже починає не на жарт дратувати. Ну скільки можна? Кожної ночі, одне і теж!  

Більше того, все частіше ловлю себе на думці, що шукаю його обличчя у кожному чоловікові. І не важливо де, у парку під час пробіжки, у кафе чи просто на вулиці.  

Я не знаю як би поводилась, коли б і справді зустріла його знову. Проте, чітко усвідомлювала, що дуже сильно хочу побачити, хоча б ще один раз.
Все частіше я задумувалась над тим, який у нього характер? Чим він займається? І найважливіше, чи є у нього дівчина?  

Звичайно,  якщо слідувати логіці, то якби у нього хтось був, то у цю новорічну ніч, цілував би він її, а не мене. Ну, мені дуже сильно хочеться в це вірити. Хоча, зараз для хлопця, наявність дівчини, ще не причина відмовити собі у розвазі з іншою.  

Свій ранок я розпочала як і завжди: пробіжка, душ, сніданок і збори на роботу. Сьогодні мені обов'язково потрібно поговорити з директоркою на рахунок збільшення робочих годин. А також попросити, щоб при потребі відправляли мене в ресторан.  

На роботу зазвичай я добиралася маршруткою, це займало близько двадцяти хвилин. Хоча літом, коли на вулиці була хороша погода і у мене був вільний час, то могла і прогулятися. Мені подобалось гуляти вулицями нашого міста, та на жаль часу на це, у мене було вкрай мало. Навчання, робота, переклад через інтернет, поїздка в село до бабусі, мені здається, що я завжди кудись спішу. А так хочеться просто посидіти, відпочити й насолодитися сьогоднішнім днем.  

Ну, хоча б у нашій кафешці, там дуже затишно та атмосферно. Я часто спостерігаю за закоханими парами які вирішили погрітися у нашому закладі. Приємно спостерігати як хлопці галантно догоджають своїм дівчатам. Ці закохані погляди, випадкові дотики та щирі посмішки виглядають дуже мило. Так хочеться, щоб і поруч зі мною була така людина.. Та, на жаль я досі одна і все що можу, це просто спостерігати...  

Соромно признатися, та у свої вісімнадцять років, я жодного разу не була на справжньому побачені. Зациклилася тільки на Андрієві, зовсім не помічаючи інших хлопців. Хоча, для нього як виявилося я, зовсім нічого не значила.  

І можливо я більше ніколи не побачу свого незнайомця, проте, я щиро вдячна йому за те, що якимось дивним чином, він відкрив мені очі на всю цю ситуацію з Андрієм. Якби це дивно не звучало, та наш поцілунок ніби вилікував мене від залежності. Зараз я дивлюся на предмет свого обожнювання і розумію, що насправді не такий вже він і ідеальний, як я вважала до цього. 

На роботі все було спокійно, не зважаючи на великий наплив клієнтів, ми з Олею давали собі раду. Усі хотіли поласувати нашою фірмовою випічкою. Тамара Миколаївна, наш кондитер і справді випікала найкращі круасани та інші кондитерські вироби у місті. Саме вони й були нашою візитною карткою.  

- Як відсвяткувала Новий рік? - поцікавилася напарниця, як тільки була нагода перевести подих.  

- Не погано! - беземоційно відповіла я. Хоча ми з Олею були в доволі дружніх відносинах, мені не хотілося розповідати про все що сталося у той вечір - А ти як?  

- Я добре - відповіла подруга посміхаючись - Я б сказала, навіть ДУУЖЕ  ДОБРЕ! - додала вона виставляючи свою праву руку вперед, де на безіменному пальці красувалося кільце з невеликим камінцем.  

- Боже, Оля! Вітаю! Вітаю вас! - трохи шоковано сказала я, міцно обнімаючи дівчину - Вибач, що раніше не звернула увагу, стільки всього навалилось. Я дуже рада за тебе, за Вас! - щиро вітала я подругу, оскільки знала як вона чекала на цю пропозицію. 


Оля старша від мене на п'ять років, і на відміну від мене, це її основне місце роботи. З Євгеном вони зустрічаються уже чотири роки, два з яких живуть разом. Те, що хлопець любить мою напарницю, було видно не озброєним оком. Про те, Олю все ж, турбувало питання, чому Женя не наважується зробити їй пропозицію. Можливо її накручувала мати, яка дуже переживала чому донька живе з хлопцем і не узаконюють свої відносини.  

Я ж, як могла підтримувала подругу, тисячу раз в день повторюючи, що хлопець і справді її любить. На щастя, цей день настав і я безмежно щаслива за них.  

Багато часу на сентиментальності у нас не було, і як тільки адміністратор зайшов у зал, ми з подругою знову взялися за роботу.  

Коли в залі було уже не так людно, я користуючись нагодою попросила Олю підмінити мене, а сама відправилась в кабінет до директриси.  

- Анно Павлівно, можна? - тихо постукала у двері й не сміливо відчинила їх. 

- Так, звичайно. Заходи! - рівним тоном відповіла ефективна блондинка, років п'ятдесяти. На свої роки вона і справді виглядала доволі молодо - Щось трапилося? - поцікавилася жінка.  

- Е, ні я просто, хотіла попросити Вас - якось не впевнено почала я - Попросити, більше нічних змін в Едельвейсі! 

- Справді? - трохи здивовано запитала жінка - Пригадується, що зовсім нещодавно ти не хотіла іти туди працювати! - моє прохання здається, її здивувало. 

Я і справді не хотіла там працювати, й у мене на це, були свої причини. Та зараз ситуація змінилася, мені терміново потрібні кошти і я чудово розумію, що найшвидше заробити їх, зможу саме там.  

- Тепер хочу! - твердо відповідаю  - Тому і прошу у вас дозволу - про причини свого прохання я розповідати не збиралася, хоча думаю їй і не дуже було б, цікаво.  

- Ось як! - просмакувала директриса, розглядаючи мене з голови до ніг, а тоді запитала - У тебе все в порядку?  

- Так! - коротко видала я.  

Спочатку в голові промайнула думка, розповісти начальниці правду. Та як тільки згадала про випадок який стався з нашим поваром, бажання зразу же відпало. Пів року тому, у Наді захворів чоловік, йому терміново була потрібна  операція. Необхідної суми у жінки не було, саме тому вона звернулася до Анни Павлівни, з проханням позичити гроші, які вона б обов'язково відпрацювала. 
На що директриса їй відмовила, у доволі грубій формі. Сказавши, що якби вона усім своїм працівникам видавала зарплату в кредит, то тобі вона ніколи не стала тим, ким вона зараз є, і не мала б того, що зараз має. Звичайно з точки зору економіки, вона права, та все ж, не варто забувати й про людські якості.  

Пам'ятаю, як тоді на допомогу Наді прийшов увесь колектив. Кожен давав стільки, скільки міг дати. Я попри свій важкий фінансовий стан, теж не могла не відгукнутися на горе співробітниці. Віддала останню тисячу гривень, яку збирала на літній одяг. Все ж таки, без нового одягу я можу обійтися, а ось комусь ці гроші можуть врятувати життя.  

- Що ж, тоді скажи Горбачевському, що я дала добро! - швидко кинула жінка опускаючи голову, знову у свій комп'ютер.  

- Добре. Дякую! - кажу натягнуто посміхнувшись і попрощавшись, покидаю кабінет.  

Тоді знайшла нашого адміністратора Андрія Васильовича і попросила поставити у найближчі нічні зміни в Едельвейсі.  

Я чудово розуміла, що тепер для мене почнеться не легкий період - робота в кафе, нічні зміни в ресторані, переклад текстів через інтернет і ще плюс до того початок навчання в університеті. Та вибору у мене не було, я просто змушена знайти необхідну суму коштів.  

З роботи я вийшла уже близько опівночі, і тільки зараз взявши телефон в руки, побачила декілька пропущених викликів від Лесі. Саме тому, не гаючи часу швидко набрала номер подруги.  

- Привіт, ти куди пропала, увесь день не можу до тебе додзвонитися? - невдоволено запитала подруга, як тільки я підняла телефон.  

- Ну, привіт! На роботі я була - поспішила виправдатися  - Що у тебе там сталося? Що за терміновість?   

- У мене нічого, а ось для тебе є хороша новина! - весело сказала дівчина.  

- Цікаво?! І яка ж? - в голові не було жодної ідеї, щоб це могло бути.  

- Я знаю де тобі дістати двадцять штук! - швидко випалила Леся, чекаючи на мою реакцію.  

- Справді? І де ж?  

- Ти виграєш їх на міських змаганнях по бігу! - виклала свою геніальну ідею Леся, тим самим розсмішила мене. А я і справді подумала що у неї якась хороша ідея появилася.  

- Це і є твоя ідея? - розчаровано запитую. 

- Так! 

- Лесь, не вигадуй! - трохи роздратовано кидаю. 

- А чому б, ні! Катя, це хороша можливість заробити великі гроші!  

- Ну яка з мене бігунка? І з чого ти взагалі взяла, що я зможу виграти?  

- Ти ж, у школі завжди займала перші місця по бігу, перемогла в обласних змаганнях! Та для тебе виграти, буде як два пальці об асфальт! - гордо мовила подруга. Мені звичайно була приємна така віра в мої сили, та все ж, я сильно в цьому сумнівалася.  

- Згадаєш теж, скільки років уже пройшло! - трохи сумно мовила я, згадуючи ті часи.  

З бігом у мене проблем ніколи не було, будь-які дистанції я проходила з легкістю. Більше  того, ще в дитинстві я не могла зрозуміти, як можна бігати повільно, мені здавалося що усі можуть бігати швидко, що це простіше простого.  

На усіх змаганнях я завжди займала перші місця і навіть повинна була їхати за кордон з юніорською збірною з легкої атлетики. Та на цей момент я була уже без батьків і коштів на переліт та проживання у мене не було. Саме тому,  замість мене поїхала дівчина, яка зайняла друге місце. Пам'ятаю, як плакала тоді в подушку від образи, та зробити нічого не могла.  

- ... Ти мене хоча б, слухаєш? Алло Кать? - до тями мене привів гучний голос Лесі.  

- Що? А, так слухаю! - трохи розгублено відповідаю поспішаючи на зупинку, де з хвилини на хвилину повинен був під'їхати нічний автобус.  

- Я ж кажу, ти хоча б спробуй! Не виграєш, так не виграєш, від цього ти нічого не втрачаєш.  

- Добре, обіцяю подумати, давай завтра в універі про все поговоримо. А зараз мені уже пора, автобус під'їхав!  

- Ну що ж, ти добре подумай! І до завтра! Цілую! - подруга відключилася, а я поспішила оплатити за проїзд.  

Повернувшись додому я швидко прийняла душ і лягла спати. Сил думати по будь-що, просто не було. А пропозицію Лесі я обдумаю завтра.