Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Придивившись туди, куди вказував Джек, Дік Сенд заволав на все горло:

— Праворуч по носу, під вітром, затонуле судно!

Розділ третій. Кораблетроща

Крик Діка Сенда збурив всю команду. Вільні від вахти матроси кинулися до палуби. Капітан Халл, покинувши свою каюту, направився на ніс човна.

Місіс Уелдон, Нен і навіть зазвичай байдужий до всього кузен Бенедикт, спершись на поручні штирботра, намагалися розгледіти затонулий корабель, про який сповістив Дік.

Лише Негоро не покинув комірчини, що слугувала йому камбузом. З усієї команди схоже його єдиного не зацікавила ця несподівана зустріч.

Всі уважно слідкували за предметом, поміченим Діком Сендом, що погойдувався на хвилях в трьох милях від «Пілігриму».

— Що б це могло бути? — запитав один із матросів.

— Здається, покинутий пліт. — відповів інший.

— Можливо, там якісь нещасні потребують допомоги? — сказала місіс Уелдон.

— Зараз побачимо. — відповів капітан Халл. — Проте, це — не пліт. Більше схоже на перекинутий на бік корабель…

— Ні!… Як на мене це велика морська тварина! — заявив кузен Бенедикт.

— Я так не думаю, — сказав Дік Сенд.

— Діку, як гадаєш, що це? — запитала місіс Уелдон.

— Я погоджуюсь з капітаном Халлом щодо перекинутого корабля, місіс Уелдон. Здається, я навіть бачу як відблискує на сонці його мідне покриття.

— Так…дійсно. Тепер і я бачу, — відповів капітан. І, обернувшись до кермового, він скомандував: — Спускайся під вітер, Болтон. Тримай курс на це судно!

— Є, капітане! — відповів кермовий.

— Я наполягаю на своєму, — заявив кузен Бенедикт. — Перед нами, безумовно, морська тварина!

— В такому випадку це мідний кит, — сказав капітан Халл. — Подивіться як він виблискує на сонці!

— Якщо це і кит, кузене Бенедикт, то він — мертвий, — зауважила місіс Уелдон. — Чітко видно, що він нерухомий.

— Що з того, кузино Уелдон? — наполягав вчений. — Це не вперше, коли корабель зустрічає сплячого на воді кита!

— Воно дійсно так, — сказав капітан Халл, — і тим не менш перед нами не сплячий кит, а судно.

— Подивимося, — відповів упертюх, який з радістю проміняв би ссавців всіх арктичних та антарктичних морів на одну єдину комаху рідкісного виду.

— Відводь, Болте, відводь! — крикнув капітан Халл. — Не слід підходити до уламків ближче ніж на кабельтов[11]. Ми вже нічим не зашкодимо бідоласі, проте я не хочу, щоб він подряпав бік «Пілігриму». Переводь в бейдвінд![12]

Легким помахом керма «Пілігрим» повернув трохи ліворуч.

Шхуна все ще знаходилася на відстані милі від перевернутого судна. Матроси з великим зацікавленням вдивлялися в нього. Можливо, його трюми наповнено цінним вантажем, який пощастить забрати на борт «Пілігрима»? Відомо, що рятівникам вантажу затонулого корабля належить третина від його вартості. Якщо вміст трюмів не пошкоджено водою, екіпаж «Пілігрима» міг «зірвати куш» і за один день компенсувати невдачі всього сезону.

За чверть години потому «Пілігрим» вже був за півмилі від предмета, що погойдувався на хвилях. Не залишилося жодних сумнівів: це дійсно корпус перекинутого корабля. Палуба стирчала з води. Щогли знесено. Від снасті звисали залишки тросу та розірвані такелажні ланцюги. В скулі правого борту виднілася величезна дірка. Шпангоути та обшивка загнуті всередину.

— Цей корабель зіштовхнувся з якимось іншим судном! — скрикнув Дік Сенд.

— Жодного сумніву, — відповів капітан Халл. — Дивовижно, що він не затонув одразу.

— Сподіватимемося, корабель, що наскочив на це судно, підібрав з нього всю команду, — зауважила місіс Уелдон.

— Сподіватимемося, місіс Уелдон, — відповів капітан Халл. — Можливо, після зіткнення, екіпажу вдалося врятуватися на власних шлюпках, навіть якщо той корабель і покинув місце пригоди, — нажаль, і таке трапляється.

— Хіба це можливо! Це було б занадто жорстоко, капітане Халл!

— На жаль, таке трапляється, місіс Уелдон. Прикладів вистачає. Власне, я не бачу жодної шлюпки на цьому кораблі, отже, команда покинула його. Сподіватимемося, бідолах підібрало якесь зустрічне судно, адже дістатися суші шлюпками звідси майже неможливо — занадто велика відстань до найближчих островів і тим більше до Американського континенту.

— Можливо, ми так ніколи і не дізнаємося тайну цієї катастрофи. — сказала місіс Уелдон. — Як гадаєте, капітане Халл, чи залишився на кораблі хто-небудь із команди?

— Навряд чи, місіс Уелдон. Нас би вже давно помітили і подали б який-небудь сигнал. Втім, зараз перевіримо… Переведи круто до вітру, Болтон! Бейдевінд! — крикнув капітан, вказуючи рукою напрямок.

«Пілігрим» знаходився в трьох кабельтових від уламків корабля. Без сумніву, команда покинула його.

Раптом, Дік Сенд жестом наказав всім замовкнути.

— Слухайте! Слухайте! — сказав він.

Всі насторожилися.

— Здається, це пес… — сказав Дік.

Дійсно, з уламків доносився гавкіт. Без сумніву там був живий собака. Можливо, він не міг вибратися назовні через герметично закриті люки. В будь-якому випадку, його не було видно.

— Навіть якщо там лише пес, врятуймо його, капітане! — вигукнула місіс Уелдон.

— Так, так! — закричав малюк Джек. — Врятуймо його! Я сам годуватиму його! Він нас полюбить… Мамо, я збігаю за шматочком цукру!

— Не йди, синку, — посміхаючись відповіла місіс Уелдон. — Нещасна тварина, либонь, помирає з голоду і, очевидно, надала б перевагу наваристій юшці, а не твоєму цукру.

— Так віддай йому мій суп, — сказав хлопчик. — Я можу обійтися й без супу!

Гавкотіння ставало чутніше з кожною хвилиною. Відстань між кораблями тепер становила лише триста футів. Раптом над бортом вигулькнула голова великого собаки. Спершись лапами на фальшборт, він несамовито лементував.

— Хоуік! — покликав капітан боцмана. — Лягайте в дрейф та спустіть шлюпку на воду.

— Тримайся, песику, тримайся! — кричав Джек; неначе у відповідь, собака продовжував гавкати.

Вітрила «Пілігриму» було швидко переведено в положення, при якому корабель застигнув нерухомий в півкабельтові від кораблетрощі.

Шлюпка вже погойдувалася на хвилях. Капітан Халл, Дік Сенд та два матроси заплигнули до неї.

Пес чіплявся за фальшборт, зривався з нього, падав на палубу, лаючи без перестанку; але, здавалося, він гавкав не на шлюпку, що наближалася до нього. Можливо, він кликав пасажирів або матросів, яких було ув’язнено на цьому судні?

«Невже там залишився хтось живий?» — питала себе місіс Уелдон.

Залишилося не більше кількох помахів веслами і шлюпка наблизиться до борту, що стримів з води.

Собака знов залаяв, але тепер він вже не кликав на допомогу. В його голосі відчувалася лють. Ця зміна дуже здивувала всіх.

— Що з собакою? — запитав капітан Халл, коли шлюпка обгинала корму, щоб пристати з затопленого боку корабля.

Ні капітан Халл, ні ті, хто лишився на борту «Пілігрима» не помітили, що поведінка собаки змінилися як раз в хвилину, коли Негоро, покинувши камбуз, вийшов на бак.

Невже пес