Читати книгу - "Забути її..., Крістіна Жиглата"

Перший місяць на волі дався мені безперечно вдало і досить прибутково. Я спеціально багато себе навантажував і брав участь у різних справах, щоб якнайбільше заробити. Але перші мої гроші пішли на певні речі для мене, без яких мені ніяк не обійтися.

Мені вдалося купити стареньку машину, зняти кімнату в схудлому районі і придбати дещо з речей. Крім того, мені треба було давати на руку хлопцям, які працювали зі мною. Підгодовування – найкраще вирішення багатьох проблем. Я повинен був бути впевнений у тому, що люди, які оточують мене, ніколи не зрадять і у будь-якій ситуації будуть за мене.

Вже до кінця першого місяця багато хто з хлопців доповідав мені інформацію на Чорного, і я міг контролювати його дії.

  Сам я рідко перетинався з Чорним, оскільки було без потреби. Ми працювали разом, будували плани нападу та грабежів, а потім мені на рахунок капала кругленька сума.

Всього за один місяць мені вдалося досягти поваги та повної довіри всіх хлопців, які працювали на Чорного. І це був величезний плюс… Мінус був у тому, що грошей для майбутнього для нас із Айлін не залишалося. Але я не сумував, сподіваючись компенсувати все у майбутньому.

Час ще був, а я спостерігав за дівчатками і знав, що поки що у них все добре і спокійно.

  За Айлін доглядали мої хлопці, які щотижня доповідали мені обстановку і отримували за це певну плату. Про Дашку я дізнавався від знайомої виховательки, до якої іноді навідувався вечорами.

Марині було тридцять і вона працювала в дитячому будинку, де знаходилася Дашка… Трохи ласки та кохання від мене, творили дива. Марина була повністю у моїй владі і дуже слухняною.

Щодо Айлін… Айлін мені не вистачало. Мені не вистачало розмов з нею і просто бачити її... Але пробратися до інтернату, щоб зустрітися з нею, не виходило.

Після того як я залишив інтернат, дірку в паркані (через яку я ночами пробирався до міста) залатали, і почали приділяти більше уваги охороні території самої установи.

Я вже не був там авторитетом, оскільки після мого відходу багато що змінилося.

Деякі вихователі пішли на пенсію чи звільнилися, охорону поміняли. А все тому, що нещодавно у нашому інтернаті з'явився новий директор... Тепер місце милої літньої жінки, якою можна було крутити як хочеш і маніпулювати, займав якийсь мужик військового загартування. А новий «уряд» – нові закони. Все стало набагато суворішим і закритішим.

Благо у мене залишилися друзі зі старших груп, які знали, як пробратися ввечері до потрібного паркану, щоб поговорити зі мною, отримати свою плату або передати Айлін мою передачу. Іноді я купував дівчинці різні смаколики, одяг або робив маленькі незначні подарунки. А це були мої малюнки, один плюшевий ведмедик та музична скринька. Тільки ось що з усього цього потрапляло до неї в руки, мені не було відомо. Оскільки двічі я купував для Айлін мобільний телефон і попросив хлопців передати його їй. Але нам так і не вдалося поговорити, оскільки, виявляється, у неї один телефон відібрали вихователі, а другий вкрав хтось із дітей. Через це я був дуже злий і незадоволений, але поки що нічого не міг вдіяти, щоб змінити ситуацію.

Коли я матиму достатньо грошей, я витягну спочатку Дашку, оскільки з нею буде легше, а потім заберу й Айлін. План був, але вже інший. Штурмом брати інтернат та красти дівчаток – не варіант.

Так я накликаю на малечу більше проблем і позбавлю можливості нормально і спокійно жити надалі, бо нас постійно шукатимуть. А це означає: відсутність нормального навчання для них та роботи для мене. Доведеться постійно ховатися, міняти місце проживання і жити, озираючись назад. Такого життя я не хотів для Айлін та Даші. Якщо я й допоможу їм, то зроблю це правильно, за законом… А саме через тітку дівчаток, яка одного разу відмовилася від них.

Я пам'ятав її адресу з документів, які колись знайшов у кабінеті директора і збирався зустрітися з жінкою, щоб поговорити та домовитися з нею. Від неї мені потрібне було тільки одне: щоб вона прийняла офіційну опіку над сестрами! Нічого більшого. І, для цього, я був готовий заплатити жінці стільки, скільки вона забажає.

Усьому є своя ціна, і я був певен, що мені вдасться вирішити проблему задуманим способом.