Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Він потицяв у дисплей і простягнув мені телефон з таким само благальним обличчям, яке було у Плекса кілька хвилин тому.

Довгу хвилю я дивився на нього, зігравши на сумнозвісній нерухомості дешевих синтетичних рис обличчя, а тоді відпустив його руку, взяв телефон і відступив за межі досяжності. Він відкотився від мене, досі тримаючись за горло. Я приклав телефон до вуха.

— Хто це? — спитав японською люб’язний чоловічий голос.

— Мене звуть Ковач, — я автоматично перемкнувся на іншу мову. — У мене з вашим чімпірою Юкіо виник конфлікт інтересів, і я подумав, що ви могли б допомогти його вирішити.

Холодна тиша.

— Я хотів би, щоб ви вирішили його ще сьогодні, — м’яко сказав я.

По той бік дроту почувся свист набраного повітря.

— Ковачу-сан, ви припускаєтеся помилки.

— Справді?

— Нерозумно вплутувати нас у свої справи.

— Це ж не я вплутую. Наразі я стою на складі й дивлюся на порожнє місце, на якому мало стояти моє обладнання. І я маю доволі надійні підстави вважати, що воно зникло тому, що його забрали ви.

Знову тиша. Розмови з якудзою неминуче розділені довгими паузами, під час яких ти начебто мусив би замислюватися й уважно слухати несказане.

Я був не в тому гуморі. Рана боліла.

— Мені казали, що ви впораєтеся десь за шість годин. Я таке переживу. Але я хочу мати ваше слово, що по завершенні цього часу обладнання повернеться сюди в робочому стані й готове до використання. Ваше слово.

— Хіраясу Юкіо — той, з ким…

— Юкіо — чімпіра. Будьмо чесні одне з одним. Єдине, що Юкіо прийшов сюди зробити — переконатися, що я не заріжу нашого спільного постачальника послуг. І якраз це в нього виходить погано. Я витратив чимало терпіння ще до того, як прибув сюди, і найближчим часом навряд чи зможу поповнити свій запас. Юкіо мене не цікавить. Я хочу слова від вас.

— А якщо я його не дам?

— Тоді під кінець дня у кількох ваших офісах буде такий само рейвах, як оце зараз всередині цієї цитаделі. Даю вам своє слово.

Тиша. Затим:

— Ми не ведемо перемовин із терористами.

— Ох, не смішіть. Ви там що, промову готуєте? Я думав, що говорю з тим, хто приймає рішення. То що, наробити мені тут шкоди?

А зараз уже інша тиша. Голос по той бік дроту, здається, надумав щось інше.

— Хіраясу Юкіо поранений?

— На ньому й сліду немає, — я кинув на якудзу холодний погляд. Він знову опанував дихання і спробував сісти. Намистинки поту виблискували по краях його татуювання. — Але це можна змінити. І це у ваших руках.

— Дуже добре, — відповідь усього за кілька секунд. Майже покваплива за мірками якудзи. — Мене звуть Танаседа. Даю вам своє слово, Ковачу-сан, що ви матимете потрібне обладнання в час, який самі назвете. На додачу, ви отримаєте винагороду за завдані незручності.

— Дякую. Це…

— Я не закінчив. Я також даю вам інше слово, що коли ви вчините будь-який акт насильства проти моїх людей, я видам глобальний ордер на взяття вас у полон для подальшої страти. Я говорю про дуже неприємну справжню смерть. Це зрозуміло?

— Звучить справедливо. Але гадаю, що вам слід наказати чімпірі поводитися пристойніше. Здається, у нього маніякальна впевненість у власній компетентності.

— Дайте мені з ним поговорити.

Юкіо Хіраясу вже сидів, схилившись головою до вічнобетону, і задихано сопів. Я свиснув до нього і жбурнув телефон. Він незграбно впіймав його однією рукою, продовжуючи розтирати горло іншою.

— Твій семпай має кілька слів.

Він зиркнув на мене розмоклими, ненависними очима, але приклав телефон до вуха. Стиснуті японські склади заточилися з нього, наче хтось грав рифи на пробитому газовому балончику. Він закляк, його голова похилилася. Відповіді були уривчасті й односкладові.

Часто проскакувало слово «так». В одному можна віддати якудзі належне — такої дисципліни, як у їхніх лавах, нема більше ніде.

Одностороння розмова завершилася, і Юкіо простягнув телефон до мене, не підводячи погляду. Я взяв його.

— Справу вирішено, — сказав мені на вухо Танаседа. — Будь ласка, подбайте про інше місце перебування на залишок ночі. Повертайтеся за шість годин від цього часу, і ваше обладнання разом із винагородою чекатимуть на вас. Ми більше не почуємося. Це було дуже прикре непорозуміння.

Не було схоже, що він дуже засмутився.

— Не порадите хороше місце для сніданку? — спитав я.

Тиша. Ввічливе статичне шипіння на фоні. Я трохи потримав телефон на долоні, а тоді знову кинув його Юкіо.

— А ви? — я подивився на якудзу, тоді на Плекса і знову на якудзу. — Порадите хороше місце для сніданку?

Розділ другий

До того, як Леонід Мечек вивергнув своє благодіяння на кволу економіку Шафранового архіпелагу, Текітомура перебивалася сезонними заробітками на чартерних мисливських рейсах на пляшкоспинів для заможних спортсменів з Міллспорта чи островів Охрид та збиранням сіткомедуз заради жиру з їхніх тіл. Останніх легше було ловити вночі завдяки їхній біолюмінісценції, але екіпажі, що цим займалися, зазвичай виходили в рейси лишень на кілька годин. Пересидиш — і тонесенькі жалкі вусики сіткомедуз так густо обліплять одяг і всі поверхні на палубі, що через токсини в повітрі й опіки шкіри вся продуктивність зійде нанівець.

Всю ніч тральники заходили в порт, щоб обмити екіпажі й палуби дешевим біорозчинником зі шлангів. У світлі ліхтарів Анжьє з обмивної станції вишикувалися в коротку шеренгу бари та їдальні, що працювали до світанку.

Плекс, із якого вибачення текли, як вода з дірявого відра, пройшов зі мною через район складів до пристані, в позбавлений вікон заклад під назвою «Токійська ворона». Він не дуже відрізнявся від моряцьких барів нижчого штибу в Міллспорті — заляпані контурні стінописи, що зображали Ебісу з Ельмом, розбавлені стандартними ритуальними пластинками з кандзі чи аманглійською латиницею: «Спокійних вод і повних сіток!». Екрани над шинквасом із дзеркального дерева з місцевими прогнозами погоди, схемами руху орбітальних супутників і найгарячішими планетарними новинами. Споконвічне голопорно на широкій проєкторній платформі в кінці зали. Екіпажі тральників з розмитими втомою обличчями обсіли шинквас і скупчилися за столиками. Народу було небагато, переважно чоловіки, здебільшого нещасні.

— Я пригощаю, — квапливо сказав Плекс, коли ми ввійшли.

— Ясно, що пригощаєш.

Він боязко зиркнув на мене.

— Гм, то що тобі взяти?

— Те, що тут видають за віскі. Геть нерозбавленого. Щоб я міг відчути смак навіть через дохлі рецептори цього драного чохла.

Він подався до шинквасу, а я за звичкою відшукав столик у кутку. Двері й