read-books.club » Сучасна проза » Оповіді про кохання, божевілля та смерть 📚 - Українською

Читати книгу - "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"

160
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Оповіді про кохання, божевілля та смерть" автора Орасіо Кірога. Жанр книги: Сучасна проза / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 37
Перейти на сторінку:
пігулки не мають жодного стосунку.

— Гадаю, я маю зараз право…

Проте він знову мене перебив:

— Так, ви маєте цілковите право… Та, може, зачекаєте до вечора? З двох слів ви зрозумієте, що йдеться зовсім не про жарти… Особа, про яку ми говоримо, серйозно хвора, вона майже при смерті. Ви щось розумієте? — завершив він, дивлячись мені прямо в очі.

Якийсь час я так само пильно дивився на нього.

— Абсолютно нічого, — відповів я йому.

— Я також не розумію, — ствердив він, здвигнувши плечима. — Тому й кажу вам, що справа дуже серйозна… Зрештою, нині увечері ми щось дізнаємося. Ви туди підете? Це необхідно.

— Піду, — сказав я, і собі знизавши плечима.

Ось чому весь день я, мов той ідіот, запитував себе, який зв’язок може існувати між тяжкою хворобою однієї із сестер Фунеса, яка заледве мене знає, і мною, який заледве знає її.

Я вернувся від Фунесів. Це щось найнебуваліше з усього, що я бачив у житті. Переселення душ, спіритизм, телепатія і решта абсурдів внутрішнього світу — ніщо порівняно з цим моїм власним абсурдом, в який мене вплутано. Від цієї справи можна збожеволіти. Судіть самі: я пішов до Фунесів. Луїс Марія провів мене у кабінет. Якийсь час ми, як два бовдури, силувано точили баляндраси і, розуміючи це, уникали дивитись один одному в очі. Нарешті увійшов Аєстарайн, і Луїс Марія вийшов, залишивши мені на столі пачку цигарок, бо мої закінчилися. Відтак мій колишній однокашник розповів мені те, що в двох словах можна викласти так.

Чотири чи п’ять днів тому після вечірнього прийому в їхньому домі Марія Ельвіра почулася зле, на думку матері — через занадто холодну ванну, яку прийняла того дня. Цілу ніч її мучив сильний головний біль. Ранком — іще більше лихо, гарячка, а ввечері — менінгіт з усім, що його супроводжує. Передусім це марення, нестримне i тривале. І супутня тяжка невтолима тривога. Із першої ночі психологічні проекції марення (назвемо це так) стали обертатися довкола однієї теми, одної-єдиної, якою поглинуте все її життя.

— Це якась нав’язлива ідея, — вів далі Аєстарайн, — обсесія при сорока одному градусі. Хвора не зводить очей із дверей, але нікого не кличе. Її нервам вадить ця безмовна тривога, яка її вбиває, і ми з колегами відучора думаємо, як би її заспокоїти… Так тривати не може. А знаєте, — сказав він наостанок, — чиє ім’я вона називає, коли її зморює сон?

— Не знаю… — відказав я, відчуваючи, як моє серце раптом забилося дужче.

— Ваше, — сказав він, просячи в мене вогню.

Якийсь час ми, ясна річ, мовчали.

— Ви досі не розумієте? — урешті сказав він.

— Нічогісінько… — пробурмотів я, ошелешений, так ошелешений, як може бути юнак, який при виході з театру бачить у стумі екіпажа примадонну, яка прочинила для нього дверцята… Проте мені було вже майже тридцять, і я запитав у лікаря, як він може це пояснити.

— Пояснити? Та ніяк. Зовсім ніяк. Що я можу про це знати? Та що ж… Якщо вам будь-що хочеться почути якесь пояснення, то уявіть, що на землі є мільйон, два мільйони різних зернин, будь-де. Стається землетрус, усе це до дідька перемішує, роздроблює, і одне зерня проростає — байдуже, яке: згори чи знизу. Це дивовижна рослина… Вистачить вам цього? Нічого більше я не можу сказати. Чому ви, саме ви, хто її заледве знає і кого хвора знає не набагато більше, стали в її маячній голові тією винятковою зерниною? Що я можу про це знати?

— Так, звісно, — відказав я на його постійно запитливий погляд, водночас відчуваючи в душі холодок через те, що спочатку безпричинно став предметом розумового відхилення, а потім — терапевтичним засобом.

У цю мить увійшов Луїс Марія.

— Вас кличе мама, — сказав він лікарю і обернувся до мене із силуваною усмішкою: — Аєстарайн розповів вам, що відбувається?.. Ото було би, якби вона марила про когось іншого…

Ті його слова про когось іншого варто пояснити. Фунеси, а особливо та родина, в коло якої я починав так по-дурному входити, є дуже зарозумілими; гадаю, через знатність роду і — що видається мені найімовірнішим — багатство. Тому для них було більш-менш прийнятним те, що любовні фантазії їхньої гарної парості спинилися на інженерові Карлосі Дурані замість пурхати над якимось типом із незадовільним соціальним становищем. Тож у глибині душі я дякував за відзнаку, якої удостоїв мене молодий патрицій.

— Це дивовижно, — знову почав Луїс Марія, роздратовано шпурнувши на стіл сірники. І через мить, знову силувано усміхаючись, сказав: — Чи могли б ви побути з нами якийсь час? Ви ж уже знаєте, хіба ні? Здається, вертається Аєстарайн…

Той і справді зайшов.

— Знову починається… — похитав він головою, дивлячись виключно на Луїса Марію.

Тоді Луїс Марія втретє за цей вечір адресував мені усмішку:

— Ходімо?

— Із превеликим задоволенням, — сказав я йому. І ми пішли.

Спочатку безшумно увійшов лікар, потім Луїс Марія і за якийсь час я. Найперше мене вразив — хоча цього і слід було сподіватися — напівморок у спальні. Мати й сестра стояли і пильно на мене дивилися, коротко кинувши головами на мій вітальний уклін. Обидві здалися мені значно вищими. Я подивився на ліжко і побачив під пузирем із льодом двійко спрямованих на мене широко розплющених очей. Я в нерішучості глянув на лікаря, але той подав мені ледь помітний знак очима — і я підійшов до ліжка.

Як і кожен чоловік, я маю певне уявлення про очі, які нас люблять, коли їх бачиш, поволеньки до них наближаючись. Та світло тих очей, щастя, яким вони сповнювались, поки я підходив, запаморочливий спалах радості (аж до страбізму), коли я над ними схилився, я більше ніколи не знайду в нормальному коханні при 37 градусах.

Хвора пролепетала кілька слів, але її вуста пересохли й ледве ворушились, тож я нічого не розчув. Гадаю, я усміхнувся, наче бовдур (скажіть мені, що іще я міг зробити), і тоді вона простягнула до мене руку. Її намір був таким недвозначним, що я стис її долоню у своїх.

— Сядьте там, — прошепотіла вона.

Луїс Марія підсунув до ліжка крісло, і я сів.

Тож судіть самі, чи був хто колись у дивнішій і дурнуватішій ситуації.

По-перше, я, як герой, у своїй руці тримаю руку, яка палає від лихоманки і цілком оманного кохання. По інший бік стоїть лікар. У ногах ліжка сидить Луїс Марія. В головах, опершись на спинку ліжка, стоять мати і сестра. І всі безмовно дивляться на мене і хвору,

1 ... 4 5 6 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповіді про кохання, божевілля та смерть», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"