Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

копіювати життя. Публіка приходить у театр не тільки для того, щоб побачити зі сцени неприкрашену дійсність. Нерухома завіса на авансцені облямовує п’єсу, як рама картину. Жодний аматор живопису не вимагає, щоб портрет був лише копією натури, жодний справжній друг театру не вимагає, щоб вистава тільки копіювала дійсність. Саме тому, що у мистецтва свої закони, і вони, безумовно, істотно відрізняються від законів природи, мистецькі твори дозволяють нам вільно роздумувати над природою пристрастей». Одним з основних законів театру Моруа вважає поетичність діалогу, яку він протиставляє бездумному наслідуванню натури безкрилими копіїстами.

Що було б з мистецтвом, коли б воно не привносило у природу більшого порядку, ніж у ній є? Моруа так формулює свою думку: «Мистецтво — це дійсність, упорядкована митцем, яка несе на собі відбиток його темпераменту і яка виявляється у стилі». Він називає Ромена Роллана великим, бо автор «Жан-Крістофа» розуміє, що мистецтво «вливається у природу», що музика, живопис, література вносять у світовий хаос гармонію, доступну людині, і людина через мистецтво краще пізнає природу.

Розуміння зворотного впливу мистецтва на реальну дійсність характеризує діалектичність підходу Моруа до двоєдиності мистецтво — життя. Говорячи про їхню взаємодію, Моруа обстоює біографічний підхід до творчості. Кожен твір є певним сплавом думки і почуття, наслідком впливу подій на розум творця. Тому при дослідженні творчості митця не можна нехтувати обставинами, які її породили.

Певний суб’єктивізм і витрати такого підходу даються взнаки, коли автор розуміє обставини лише як епізоди біографії самого письменника, а не як складні суперечності суспільного життя, що формує митця. Так, Моруа вважає головним джерелом натхнення Мюссе його власні переживання, зокрема кохання до Жорж Санд і пов’язані з ним щастя і муки; незадоволеними «комплексами» Марселя Пруста пояснює художні особливості роману «У пошуках утраченого часу»; однією з причин атеїзму Сартра вважає його походження з напівкатолицької, напівпротестантської родини. Роман Бальзака «Цезар Бірото», на думку Моруа, збігається з власним досвідом автора, письменник долає свої вади, звільняється від ницих пристрастей, перетворюючи їх на матеріал для художнього твору. Вотрен і Растіньяк ніби втілюють різні грані особистості самого Бальзака. «Як часто політична позиція людини, що на перший погляд визначається переконаннями і доктринами, насправді залежить від якої-небудь зустрічі або імпульсивної дії», — пише Моруа, маючи на увазі того ж Бальзака, який, «можливо, став монархістом через зустріч з пані де Берні». Стендаль, на думку Моруа, розкриває за допомогою своїх персонажів лише власний внутрішній світ. Нарешті, «…романтики, бажаючи втекти від гіркої дійсності, створювали своїх двійників і переносили на них тягар своїх мук і честолюбні прагнення. Байрон, створивши Чайльд-Гарольда, перший подав тому приклад. Віньї створив свого Стелло, Мюссе — Фортуніо і Фантазіо; у Жорж Санд була Лелія, у Сент-Бева — Жозеф Делорн, у Шатобріана — Рене, у Стендаля — Жюльєн Сорель, у Гете — Вільгельм Мейстер, у Бенжамена Констана — Адольф. Уособленням Гюго був Олімпіо, схожий на нього, як брат, напівбог, народжений далеко від людей, як єдиний сплав гордощів, природи і кохання…». Аналогічних прикладів біографічного підходу до творчості письменника можна було б навести багато.

У своїй праці «Шістдесят років мого літературного життя» Моруа розповідає, що джерелом і першопричиною значної частини написаного ним була його власна біографія: його переживання аналогічні переживанням Філіппа Марсена, героя роману «Мінливості кохання»; роман-біографія Дізраелі підказаний певною близькістю героя до автора; «Діалоги про командування» виникли через те, що Моруа самому довелося розв’язувати проблеми керівництва — на фабриці, якою він володів, а згодом в армії.

Проте було б невірним думати, що Моруа суворо дотримується своєї теорії. І у своїх біографічних творах, і в есе він пильно вдивляється у людське суспільство, соціальні і політичні конфлікти епохи. Аналізуючи «Людську комедію» або «Червоне і чорне», творчість Мюссе або Мальро, він об’єктивно показує історичний і філософський грунт, який живить письменника, досліджує його пошуки у зв’язку з часом. Так, говорячи у статті про Шекспіра, що великий поет здатний оспівати тільки пережите ним, відчуте кров’ю серця, Моруа водночас показує, що Шекспір творив у єлизаветинську епоху, «з її гомоном і піснями, грубуватою мовою і непристойностями, а також з придворними інтригами, змовами, стратами, страхом і підлістю». І все це відбилося у його творчості.

До речі, Моруа заперечує белетризацію як засіб розкриття образів видатних людей, котрим він присвячує свої твори. Його обурення викликає вираз «романізовані біографії», введений кимось для їхньої характеристики. «У моїх біографіях я ніколи не «романізую», я не вигадую ні ситуацій, ні розмов. Я спираюся на факти, які виявляються у документах, листах, газетах, спогадах, з такою самою точністю, як автори дисертацій у Сорбонні або спеціалісти-вчені», — пише Моруа у праці «Шістдесят років мого літературного життя».

Роль митця полягає передусім у тому, щоб відібрати з нескінченної різноманітності життя або документів істотне, потім організувати матеріал. Та цим вона не обмежується. Моруа розглядає цю проблему як у творчому, так і в широкому соціальному плані, присвятивши їй статтю «Роль письменника у сучасному світі». Призначення митця було і є за всіх часів незмінним. Передусім це прищеплення високих моральних принципів, яке має бути покликанням митця-громадянина. Особливо значною є соціальна функція мистецтва у сучасному світі. У цьому зв’язку Моруа торкається ангажованості письменника, розуміючи її як чітку позицію митця з позаестетичних питань. Щодо цього визначення можна сперечатися, адже участь у політичному, соціальному житті, у ставленні до релігії — не щось відокремлене від естетичних поглядів, визначених ідеологією, світоглядом митця. До того ж сам Моруа вважає, що письменник може бути єдиним у двох іпостасях: письменником-політиком, який гостро реагує на пекучі політичні питання, і митцем, який очищає і умиротворює, підіймаючись над сутичкою. Моруа переконаний, що ангажованість характеризує не тільки сучасних митців. Адже хоча б Вольтер і Руссо були письменниками ангажованими. Завдання сучасного письменника — дати читачеві зрозуміти і відчути, що «людство єдине у своїй людяності», допомогти своєю творчістю побачити у кожній людині Людину. Митець «має дотримуватися трьох заповідей: він зобов’язаний говорити правду, він зобов’язаний прагнути прекрасного, він зобов’язаний, нарешті, захищати свободу, бо без свободи немає правди».

Дегуманізація літератури відвернула багатьох людей від неї. Це не означає, підкреслює Моруа, що письменник має змальовувати тільки піднесені моменти, але він повинен бути милосердним, допомагати людям розуміти одне одного, руйнувати ненависть, збуджувати почуття, які зближують людей.

Твори великих письменників, грунтуючись на неминущих цінностях: добрі, любові, дружбі, завжди викликали у людей почуття, які робили їх кращими. Велике мистецтво очищало людей і тому давало найсильніші естетичні переживання — у цьому Моруа вбачає одну