Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

на поверхню свідомості ірраціональне знання – так само один з елементів розлитої у творчості Кобилянської символіки материнського архетипу. З цим архетипом пов'язана передусім ірраціональна влада землі-природи, яка «сильна, таємнича у своїх ділах», закидає сіті на людей, робить собі з них автоматів, які йдуть «насліпо за її незглибимими приказами, тулячися інстинктивно до себе, доповнюючи одне одного, мов земля з ростиною, в мріях про якесь щастя, не бачачи її руху й усміху надальше…»

Асоціація землі з материнським архетипом нагадує психоаналітичну ідею «фалічної матері». Цей образ-фетиш не має стосунку ані до реальних жінок, ані до матерів, але він стверджує смертність людей і водночас віддаляє їх від смерті. Йдеться про символічну роль цього поліморфного і бісексуального міфологічного образу у процесі індивідуалізації «я». Відповідно до психоаналітичних уявлень, «фалічна мати» є об'єктом страху і водночас – найглибшим бажанням людини. «Вона представляє абсолютну владу жінки, автономної і самодостатньої», хоча «не є ані гермафродитом, ані андрогином, не людиною і не монстром, тому що вона емфатично – Матір»; вона – «ані вповні об'єкт, ані суб'єкт», вона «не два, а один», вона «не втілює і не показує амбівалентність, хоча може породжувати амбівалентне відчуття в інших», оскільки вона – «не чоловік і не жінка» і символізує не суперечливе і не еквівалентне існування статевих протилежностей[1].

Саме такою «фалічною матір'ю» є земля у повісті Кобилянської, і всі персонажі, які прив'язані до землі видимими чи невидимими нитками, несуть на собі відбиток цього поліморфного бісексуального образу. Івоніка любить землю і фактично уподібнюється до неї: «Івоніка любив її. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловіка й жадала жертви». Майже материнською любов'ю любить він і Михайла – «так як він любив ось того свого хлопця… мабуть, ніхто на світі не любив більше своїх дітей…». Сам Михайло, який найглибшою мірою прив'язаний до землі, часто порівнюється у повісті з дівчиною – мав м'яке серце, був уродливий, як дівчина, був найкращий і тому найліпше підходив на роль жертви. Анна, зі свого боку, нагадує античну богиню, але є донькою поганої і гіркої, як мачуха, матері, що збиткується над нею. Натомість Докія асоціюється з царицею і у своєму світі є матір'ю – хранителькою дому і підвалиною цілої будівлі щастя, «в якій хоронилися муж, брат і донька». Демонічністю позначені персонажі, відчужені від землі, – Рахіра, її батько Григорій, Сава.

Коли не відбувається символічного розриву індивіда з матір'ю-землею, або «фалічною матір'ю», індивід замикається в колі «реального», яке, згідно з психоаналітичною концепцією Жака Лакана, означає владу смерті. Майже всі персонажі «Землі» замкнені у світі смерті: це помежів'я життя і смерті особливо виразно прочитується у сцені нічного похорону Михайла та поминок, які відбуваються у «сусідньому» лісі – місці жахливого убивства. І лише син Петра та Анни колись зможе перебороти владу землі.

Інші ж персонажі усі залишаються у світі материнської меланхолії. Основа такої меланхолії – прив'язаність до матері-землі. Мати займає місце єдиного об'єкта, до якого прив'язане «я», відтак «я» не може вийти у світ «уявного», тобто символічного світу соціальних відносин і реальностей.

У «Землі» уже перше знайомство з Марійкою, так само як опис її почувань, марковані печаттю меланхолії та асоціацією з власною матір'ю Кобилянської. «Була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали їй п'ятно старості (виділення моє. – Т. Г.). Таким чином, уже в самому портретному описі бачимо риси старого і молодого. Далі цей образ витончується до символу. Стара мати у повісті «Земля», переживши смерть улюбленого сина, ніби перетворюється «в якийсь білявий стовп і, перейнята самим болем, мала розійтись з імлою». Вона стає схожа після смерті Михайла на «білих бабусь», «судильниць», які мов тінь, як ангели, снуються серед людей, але не беруть участі у житті, оскільки вони – посланці і знавці іншого, потойбічного світу.

Архетипність символізована у творах Кобилянської також біблійними іменами її жінок-матерів (Марійка з «Землі», Магдалена із «За готар», Анна з «Ніоби»). Але існує ще й інший архетип матері у творах Кобилянської – античний. Це – Мойра, доля, що судить і ненавидить, це – земля, яка дає життя і потребує жертви, це – мати, яка любить своїх дітей і хоче прив'язати їх до себе. Боротьба сина з матір'ю і навпаки – матері зі своїми дітьми стане об'єктом зображення у багатьох творах Кобилянської, починаючи із «Землі». Стара Марійка, пізнаючи своїм материнським інстинктом, що Михайла убив Сава, зненавиділа останнього – «і перший раз прокинулося в ній проти нього почуття ненависті. Страшне, бездонне, неописане почуття ненависті матері проти сина».

Усі матері у «Землі» передчасно спрацьовані, як Марійка чи Докія, що рано постаріла зі своїм чоловіком-пияком, висока й статна, як цариця, яка гордо несла свою голову і виділялася неабияким розумом та господарською кмітливістю. Марійка натомість – «слабосила» жінка патріархального світу – «жила в згоді зі своїм чоловіком, поважала й подивляла його у всіх його вчинках, говорила до нього «ви» і сповняла всі його накази й бажання без опору».

Інакший різновид жінок-матерів подібний до відьми, як, приміром, мати Анни: «Вона була дуже погана, оця її мати. Передні зуби виставали у неї з рота, як клики. Сорочка на грудях була вічно розп'ята, а білий рушник на голові завсіди перекривлений. Виглядала, коли б і не глянути на неї, як п'яна або як би що лише з кимсь билася». Такий контраст ще більше підкреслюється біблійно-непорочним образом її доньки Анни. Мати Анни натомість підкреслено вампірна. Вампірність і монструозність підкреслені і в образі Рахіри, під впливом якої Сава «м'як, ослабав і тратив усяку волю».

У «Землі» Кобилянської підкреслено біблійні імена її персонажів – Марія, Іван (Івоніка), Петро, Анна, Михайло, Рахіра (Рахіль), так само як і біблійна історія Каїна і Авеля, перенесена в буковинське село, нагадують сакральний міф про жертву «сина чоловічого». Біблійний міф, однак, трансформований Кобилянською у новий культурний міф – міф про розрив природного кола обігу, що його уособлює земля з її циклічністю, і народження нового культурного героя, відірваного від землі. Таку перспективу уособить син Анни та Михайла, який розірве фаталізм долі людини, прив'язаної до землі, адже він поїде вчитися до міста. Власне, переборення свого зв'язку із землею, розривання пуповини, що в'яже персонажів повісті Кобилянської до роду і до природи-матері, іншими словами, проклін матері-землі, який кидає Івоніка, стають шляхом до