Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Казка про білого бичка…
— Що з цього, — встряв старий чоловік, — коли я був хлопчиком, ми полювали на куликів на Бруклінській низині.
— Ой господи! Чверть на дев’яту, — промурмотів юнак, згортаючи газету та мерщій простуючи на вулицю Гедсон повну людей, що жваво йшли крізь рум’яний ранок, кожний своїм шляхом. Скрегіт підків на волохатих копитах бендюжних коней та гуркіт коліс продуктових возів зчиняли приглушливий гармидер та виповнювали повітря їдким пилом. Дівчина у брилику з квітами й величезним бузковим бантом під різко окресленим підборіддям чекала на нього у дверях комори «Сюліван і Ко». Юнак відчув, як йому всередині заклекотіло все, немов у щойно розкоркованій пляшці шипучки.
— Галло, Емілі! Слухайте, Емілі, я одержав надбавку.
— Ви майже спізнилися. Знаєте це?
— Але, слово чести, я маю два доляри надбавки.
Вона скинула підборіддям спочатку в один бік тоді у другий.
— Це мене мало тішить.
— А ви пам’ятаєте, що обіцяли мені, коли я одержу надбавку? — Вона глянула йому в очі й захихотіла.
— І це тільки початок…
— А яка користь з п’ятнадцяти долярів на тиждень?
— Що ж, це дає шістдесят долярів на місяць, і, потім, я вивчаю імпортну справу.
— Дурненький хлопчику, ви спізняєтеся. — Вона враз повернулась і побігла засміченими сходами нагору. Її складчаста спідниця-кльош мотлялася з боку на бік.
— Як я ненавиджу її! Як ненавиджу! — Ковтаючи сльози, що пекли йому очі, він швидко попростував вулицею Гедсон до контори Вінкл і Ґюлік, Вест Індійських Імпортерів.
-----
Чардак коло брашпіля теплий і солоно-вогкий. Вони лежали поруч, одягнені в брудні пікейні штани, пошепки сонно розмовляючи. В ухах їм не вщухало шипіння води, коли прова незграбно розтинала трав'янкувато-сірі хвилі Ґольфштрома.
— J’te dis mon vieux, moi j’fou l'camp à New-Iork. Тієї ж миті, як ми причалимо, я зійду на берег і зостануся там. З мене досить цього собачого животіння. — У юнґи було ясне волосся й овальне біло-рожеве обличчя. Згасла цигарка випала йому з рота, поки він говорив.
— Merde! — Він сягнув по неї, але вона вислизнула йому з руки й скотилась у жолоб.
— Облиш. У мене є багато, — промовив другий хлопець. Він лежав на череві, пацаючи брудними ногами у млистому соняшному промінні. — Консул верне тебе знову на корабель.
— Він не впіймає мене.
— А військова служба?
— Під три чорти її. І Францію разом з нею.
— Ти хочеш стати американським громадянином?
— А чому ні? Людина має право вибирати собі батьківщину.
Другий задумливо потер носа кулаком, а тоді протягло свиснув.
— Ти розумний хлопець, Емілю, — промовив він.
— Слухай, Конґо, а чому й тобі не зробити так? Невже ти хочеш усе життя вигрібати бруд із смердючої корабельної кухні?
Конґо повернувся й сів скриживши ноги та чухаючи голову з густим чорним кучерявим волоссям.
— Слухай, скільки коштує жінка в Нью-Йорку?
— Не знаю, певно дорого… Я зсяду на берег не на те, щоб жирувати. Хочу знайти собі якусь працю й робитиму. Невже ти ні про що інше не можеш думати, опріч жінок?
— А чому й не думати про них? — спитав Конґо, знову лягаючи й кладучи смугляве, забруднене сажею обличчя на згорнуті навкрест руки.
— Я хотів би здобути собі щось у світі, от що в мене на думці. Европа наскрізь прогнила й смердить, а в Америці хлопець з головою дасть собі раду. Походження тут не має значення, освіта теж, аби голова була не порожня.
— А якби саме отут, на теплій палубі, була маленька вродлива, палка жінка, ти не захотів би покохати її?
— Коли ми забагатіємо, то матимемо силенну силу всього.
— І у них нема обов’язкової військової служби?
— А навіщо вона їм? Тут усі дбають тільки про гроші. Американці хочуть не воювати, а провадити з усіма торгівлю.
Конґо не відповів.
Юнґа ліг горілиць, утупивши погляд у хмари. Вони пливли з заходу, накопичені немов величезні багатоповерхові будівлі, а соняшне світло пробивалося крізь них яскраво білими струмками живого срібла. Юнґа йшов високими багато-колонними білими вулицями, виступав у сурдуті з високим білим коміром, сходив широкими, чисто виметеними, сріблястими сходами, крізь блакитні портали до строкатих мармурових палат, де на довгих блискучих столах шаруділи банкноти, дзвеніло золото й срібло…
— Merde v’là l’heure. — Подвійні удари дзвінка на форсалінгу долинули до них невиразно. — Але не забувай, Конґо, першої ж ночі, як причалимо до берега… — він злегка свиснув — ми втечемо…
— А я заснув. Мені снилася маленька білявка і я взяв би її, як би ти мене не розбудив. — Юнґа щось муркнувши, зірвався на ноги. Хвилину стояв, дивлячися на захід, де море гостро-хвилястою смугою зливалося з небом, твердим і різким як нікель, а тоді, штовхнувши Конґо носом у поміст побіг на корму, вистукуючи дерев’яними черевиками на босих ногах.
-----
Гаряча червнева субота змучено тяглася 110-ю вулицею. Сузі Сетчер кидалася неспокійно у ліжку. Її кощаві синюваті руки лежали зверх ковдри. Крізь тонку переборку до неї линули голоси. Молодий жіночий голос гугняво кричав.
— Кажу вам, мамо, я не вернуся до нього!
Тоді долинула розважна докірлива відповідь старої єврейки.
— Але, Розі, шлюбне життя не тільки пиво й кеґельбан. Жінка повинна коритися своєму чоловікові й працювати на нього.
— Я не можу! Я не вернуся до цієї брудної тварини.
Сузі сіла на ліжку, але не вчула відповіді старої жінки.
— Але я більше не єврейка! — скрикнула зненацька дочка. — Це не Росія, а добрячий старий Нью-Йорк. Дівчата теж мають тут права. — Потім грюкнули двері й усе ущухло.
Сузі Сетчер поворухнулась у ліжку роздратовано стогнучи. Ці жахливі люди не дадуть мені й хвилини спокою. Знизу долинув дзенькіт піяноли, що грала вальса з Веселої Вдови. Ой, лишенько! Чому не йде Ед? Це жорстоко лишати хору жінку саму. Еґоїстично! Скрививши рота, почала плакати. Тоді знову лягла спокійно, утопивши погляд у стелю й стежачи за мухами, що докучливо дзижчали, кружляючи навколо електричної лямпи. Внизу на вулиці прогуркотів віз. Вона чула гамір дитячих голосів. Пробіг хлопчик, гукаючи про екстренний випуск газети. А що як трапиться пожежа? Отака жахлива пожежа, як у чікаґському театрі. Ой, вона збожеволіє! Крутилась у ліжку впиваючися нігтями в долоні рук. Треба зажити ще одну таблетку. Може ще засну. Спершися на лікоть, узяла останню таблетку з маленького залізного коробочка. Ковток води, що змив таблетку, заспокоїв їй горло. Заплющивши очі, лежала спокійно.
Зненацька злякано кинулася. По кімнаті стрибала Еллен. Зелений капелюшок спав їй на шию, мідяні кучері розмаялися.
— Ой, мамо, я хочу стати хлопчиком!
— Тихше, люба. Мама не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Менгеттен, Джон Дос Пассос», після закриття браузера.