Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

Я повернувся в той день, про який ми з Вовчиком ніколи не говорили.

У тій халабуді ми роздивлялися перші порножурнали. Польські картинки з неграми і грудастими білявками. Я відчував особливу млість, для якої не дібрати слів. Того дня Вовчик не витримав, дістав зі штанів настовбурченого пісюна і почав його швидко пестити рукою.

— Дивись, ти теж так можеш. Балдьож.

Пізніше я зміг. І це було круто.

І вже дорослішим я думав, що, може, варто було би спробувати зробити це з якимсь хлопцем. Але сам боявся таких думок.

Пізніше ми лежали в халабуді, звісивши ноги з дерева. Тепло розливалося тілом, пахло деревом.

Перед очима стояли зображення з журналу.

— От і мені б таку. Ох, я б їй показав. Кожен день трахав би, — мрійливо казав я.

— Ну, і придурок, — піднявся на лікті Вовчик.

— В смислі? — я вже встиг образитись.

— Баби то таке. Да круто, але від цього, сука, і діти бувають. Глянь на моїх родаків. Але жизнь, сука, така коротка. Знаєш, скікі всього треба встигнуть.

— Вовчик, а може, не треба спішить? Ще стіки часу.

— Нє, Вітьок. Треба дєла дєлать. Як каже батя: «Поршнями двігать». Можна не вспіть.

— Та ладно, Вовчік. Часу ще завалісь, — ліниво потягуюсь.

— Може і так, — знизує плечима мій друг. — Но ти реально думаєш, що не умреш ніколи?

— Не знаю, — розгублено відповідаю.

— Здохнуть усі. І батя, і мамка. І дєд твій загнеться. І ми, сука, тоже. Так шо нада успіть.

— Шо успіть?

— Всьо, Вітьок.

— Всьо?

— Угу. Всьо, сука. Ну, або хотя б намутить еліксир від смерті, — задумливо говорить Вовчик і невміло підпалює цигарку. Закашлюється.

22

На ранок село виглядало, як після партизанської диверсії. У кожному подвір’ї розкидано листівки. Агітація Стоматолога. Обіцянка у 10 тисяч гривень за інформацію про вбивць Вовчика. Обіцянка, що «винуваті будуть покарані».

Селяни розпалювали печі агітацією, одним оком прочитуючи прокламації. Бійці Адвоката похмільно нипали хатами. Намагалися щось дізнатися, але навчені селяни вже давно варили їсти на вогні чужих обіцянок.

Ближче до обіду мала приїхати маршрутка на Київ. Якось неуважно попрощався з мамою і дідом. Слухав музику в навушниках і перебирав думки Гоббса. Однією рукою пригорнув маму. Відчув холодний ніс на щоці. Міцно потиснув дідові руку. Він, як завжди, широко посміхався ротом, повним золотих зубів. Особливою посмішкою, ніби він не переставав дивуватися, які ми молоді, чудні. Я вийшов за ворота, простував у бік хати Багрянців на початок села. Дорога, якою несли Вовчика, ніби відмотувалася назад.

Дід гукнув: «Бувай здоровий».

Мама мовчки перехрестила.

Більше я їх не бачив.

***

Дні до від’їзду на Семінар промайнули. Листування і переговори з викладачами, вибачення за те, що не відповідатиму на телефон.

Тексти Семінару злипалися в один згусток сенсів. Окрему думку вже було неможливо відділити від іншої.

Напередодні від’їзду подзвонила Влада і запропонувала зустрітись.

***

Ми зустрілись у тій кав’ярні, що і з Жорою. Знову та сама історія з середнім арифметичним наших статусів. Мої запаси закінчувалися, і «Пузата хата» була би найкращим варіантом. Але перед Владою я, як завжди, мав стрибнути вище голови.

Ми обійнялися. Вона підставила щоку для поцілунку.

— Гарно виглядаєш, — зміг сказати я.

Минув рік відтоді, як вона сказала: «Нам краще спробувати побути окремо».

— Дякую. Ти теж нічого. Поправився на пару кілограмів, — відповіла Влада.

Мене збуджував її запах.

— Що будемо?

— Я чогось би гаряченького.

Мене збуджував її голос.

— Може, тоді глінтвейну? — запитав я, розуміючи, що на чай офіціянту в мене точно не вистачить.

— Чому б і ні, — посміхнулась Влада.

Мене збуджувала її посмішка.

Я не міг нічого вдіяти з собою. Сила звички. Хоча ніхто з моїх знайомих не міг розгледіти в ній усього, що бачив я.

— Ну, розповідай. Що нового?

Я ненавидів її. Але хотів.

Я ненавидів себе за те, на кого перетворювався у її присутності. Я завжди говорив, ніби виправдовуючись за свою недолугість і недоладність.

— Що, нічого нового? — грайливо запитала вона.

Я не міг розказати їй про безсонні ночі, коли перечитував її довбані еротичні смски. І про дні, коли збуджено перечитував її давні і-мейли, що їх колись обіцяв їй видалити. Про три тижні на заспокійливих і тиждень стаціонару.

— Я бачу, що так і не дочекаюся від тебе новин, — роздратовано завела Влада.

За правилами нашої давньої гри, я мав почати виправдовуватися і прогинатись у піруетах вибачень. Стара звичка, чи то радше інстинкт, підказав правильні слова:

— Вибач, будь ласка. Просто все якось несподівано. І ти така гарна.

Вона знову посміхнулася. Задоволена тим, що її контроль над своїм Віто ще й досі є. І пульт дистанційного управління вмонтовано в мене.

— Все добре, — вона відразу ж обрала свою коронну інтонацію повелительки. І її метр п’ятдесят вісім зросту поступово досягав величі та розмірів справжньої топ-моделі.

— Як ти? Що нового? — за правилами гри я мав удавати, що нічого не знаю. Ніби не слідкую в соцмережах за її життям. І її родичі в п’ятому коліні не шукали моїх у третьому, щоби між іншим не обмовитися, що Влада одружилася. «Ви знаєте, так чудово і випадково. І закордон, що найцікавіше».

— Ну, я в Берліні.

— Вау! По роботі? Тепер економічні факультети відправляють на стажування за бугор?

Я далі клеїв дурня.

Влада, як і багато моїх притомних однокурсників-філологів, відразу ж вступила на вищу економічну освіту. Щоби був хоч якийсь шмат хліба, а не пусті слова.

Вона ніби добирала слова. Ніби боялася ранити мої почуття.

Все ілюзія.

Все обман.

— Я вийшла заміж.

Моя щелепа повільно відпадає.

— Так трапилося.

У мене вигляд, наче зараз заплачу.

— Він стоматолог.

Я ледь не зареготав цієї миті. І поламав би всю монодраму, розіграну Владою.

— Німець. Ми познайомились у скайпі.

І випадково у тебе з першого курсу над ліжком висів плакат із Александерплатц.

— Ганс? — питаю я.

— Тобто?

— Його звати Ганс? Мені снилося це ім’я.

— Штефан. Його звати Штефан. Йому 34. Він схожий на тебе.

Ніби це мене мало заспокоїти.

— Такий самий задрот? — всередині я веселився на всю.

Влада засміялася.

— Ні. Ну, хіба трошки такий зануда,