Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

– Скільки з нас? – спитав батько, коли вони з Назаром надраїли чоботи.

– А-а-а, не скільки… Аніскільки тобто, – заперечно мотнув головою чоботар, ховаючи назад своє причандалля. – Нехай це буде в пам’ять тих, хто під Букрином залишився. Мало хто там вижив, ой, мало!.. Але й у вас там, на Балатоні в Угорщині, я так подивлюся, теж кислувато було.

– Несолодко, так… А можливо, підкажете, як нам знайти вулицю… вулицю… Як там її в біса?

Знов розгорнувши папірець, Амос прочитав:

– Вулицю Хо-ри-ву-ю номер один-бе?..

– Вулиця Хорива!.. – посміхнувся чоботар. – Як її тільки не називають: і Хорива, і Хоривая, і Хорева, і Хоревая, і Хоровая. І навіть Хорьова, тьху!..

Але далі махнув рукою з почорнілими від бруду й поламаними нігтями:

– Ондо туди, вздовж паркану. Все вздовж і вздовж. Потім ліворуч. Не праворуч, а ліворуч. А там вже або самі підворітню знайдете, або спитаєте. Табличку б їм повісити, але ж ні! Мовляв, усі й без жодної таблички знають, де тут який будинок… Щоб їм руки повідсихали, курвам драним!..

* * *

Поплутавши довколишніми вуличками й закутками ще хвилин десять, Дунці нарешті опинилися в невеличкому дворику, утиканому хирлявими пірамідальними топольками. Піднявшись місцями проіржавілими бляшаними східцями на другий поверх дерев’яної веранди, що по всій довжині примикала до двоповерхового цегляного будинку, постукалися в якісь двері. Оскільки ніхто не відповів, Амос обережно натиснув на ручку… й вони опинилися в довгому коридорі.

– Ага-а-а, он воно як, – зітхнув батько, оглядаючи троє внутрішніх дверей. – Живуть, як у мурашнику… Де ж воно? Овва!..

Знов постукалися, тепер вже в інші – внутрішні двері. Звідти пролунав невдоволений вигук:

– Кому там нема чого робити?! Дзвонити треба, а не дербанити.

– Скажіть, чи тут живе… – почав Дунець-старший. Однак у цю мить двері прочинилися, й на порозі постала мініатюрна жіночка середніх років, худорлява і чорнява, в розцяцькованому дрібонькими рожевими квіточками шовковому халатику кольору стиглого баклажана. Побачивши гостей, вона спочатку сторопіла, потім несподівано підстрибнула на місці, повиснула на шиї батька й радісно вереснула на весь коридор:

– Амосику, ти-и-и!.. Приї-і-іха-а-ав!..

– Капо!.. Капко!.. – Амос міцно обійняв її скаліченою правою рукою, водночас роблячи лівою синові якісь знаки, котрих він не розумів. Так і не дочекавшись адекватної реакції молодого чоловіка, батько нарешті мовив:

– Капо, а це мій синок молодшенький Назарко… Назар, власне. Ми тут разом приїхали, аби…

– А чому зараз? Я ж писала, що в серпні краще.

– У серпні, Капочко, не можна, бо тоді жнива будуть у розпалі. Та й Назарко ж не просто так до Києва приїхав, а в медичний інститут поступати. Зараз йому документи подавати треба, потім іспити і все таке інше, п’яте-десяте. Тому зараз, а не в серпні.

– Шкода, – жіночка чомусь сумно зітхнуло.

– Тату… це що… Це і є ваш фронтовий товариш? – наважився нарешті запитати Назар, який переминався з ноги на ногу позаду батька. Зважаючи на те, хто зустрів їх на порозі кімнатки комунальної квартири, ставало зрозумілим, з якого це переляку їхнє перебування в столиці розпочалося з візиту до перукарні. І все ж таки молодий чоловік був дуже здивований.

– Так, синку. Це і є мій фронтовий товариш – наша зв’язкова сержант Капітоліна Замбриборщ, – підтвердив батько. – Можеш називати її просто тіткою Капою. Можна ж йому тебе так називати, га, Капочко?

– Авжеж можна, – охоче погодилася жіночка і негайно защебетала, потягнувши обох гостей за руки в глиб своєї невеличкої кімнатки: – А чого це ми на порозі застрягли? Нумо, давайте заходьте, не стидайтеся. Не до чужої ж приїхали… Принаймні ти, Амосику.

– Твоя правда, Капко, – погодився батько, дбайливо зачиняючи за собою двері, – треба до тебе зайти, бо сусіди…

– Сусіди?! Пхе!!! Плювала я на сусідів, ось вони всі у мене де, – жіночка покрутила в повітрі над головою міцно стиснутим кулачком. – Ти, Амосику, чоловік бувалий, ти майже всю війну відтрубив, доки тобі осколком великого пальця не зрізало. Отож ти знаєш, до чого це зручна штукенція – телефонний зв’язок! От скажи, зручно це чи ні?..

– Аякже! Без цього… без зв’язку як же ж командувати?! Та ніяк…

– Так то на фронті. Але і в мирному житті телефон у квартирі – то є велике діло! А хто у нас тут на тридцять шостій АТС працює, га?! Так я ж і працюю… Телефон у себе мати всім хочеться, а від кого це залежить, га?..

– Невже від тебе?

– Від мене, Амосику, не сумнівайся. Я не тільки квартирний телефон у нашу комуналку пробила. Я зробила так, що у кожного з сусідів є свій апарат з блокіратором. А блокіратор – це знаєш яка штука?

– Та звідки ж мені знати, – скрушно зітхнув батько. – Нащо воно мені в селі, блокіратор той твій…

– Тоді пояснюю, – жіночка заговорила авторитетним тоном. – Блокіратор – це така штука, що дозволяє по одній телефонній лінії з декількох апаратів розмовляти. Причому якщо по одному говорять, то інші тебе підслухати не можуть, отак! Я таку систему на всю нашу квартиру зробила, отож якщо хтось проти мене щось чмихне – вмить без телефону в кімнаті залишиться! А до кого тоді піде, щоб подзвонити? До Капітоліни Макарівни Замбриборщ піде. А я їм усім – отакої!!!

З якимсь хижим виразом на обличчі жіночка скрутила велику дулю.

– Ну, Капко… Ти як була бойовою, так і лишилася…

– Бойцицькою я лишилася, якою й була завше, – без тіні сорому перебила вона Дунця-старшого. Почувши таке, Назар мимоволі зашарівся. Колишня фронтовичка зреагувала миттєво:

– А чого це ти стидаєшся, Назарко, га?! Ти ж у медичному нібито вчитися приїхав, а від таких простецьких речей червонієш. А медики – вони знаєш які? О-о-о, хлопчику!..

– Та знаю, знаю, – поквапився заперечити молодий чоловік, який трохи образився, що його назвали «хлопчиком». – Мене ж коли в армію служити забирали, то я так просився, так просився, щоб мене в якусь медроту санітаром поставили, бо я потім далі по цій частині вчитися хочу, що мене таки записали до медроти. Щоправда, через це на цілий рік довше на службі протримали, але то навпаки добре, бо тепер…

– Е-е-ех, та твоя медрота – це типове не те, – зневажливо махнула рукою Капітоліна. – Тепер мирний час, а от на війні ми з твоїм батьком такого горя насьорбалися повною ложкою, що тобі