read-books.club » Класика » valse melancolique, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "valse melancolique, Ольга Кобилянська"

284
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "valse melancolique" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 13
Перейти на сторінку:
віддатися штуці.

- Ганнусю!


- Що таке? - спитала холодно.


- Говориш так... без любові? Ти, артистка, вийшла б заміж без любові?


- Власне, тому, що я артистка. Власне, тому, що ношу в собі ще іншу силу, крім серця свого... О Мартухо! - кликнула вона нараз здавленим голосом і пристрасно зарила руки в волосся. - Ти не знаєш, як можна любити те, що люди називають артизмом, що живе в нас і заповняє нашу душу; що береться звідкись у нас, виростає, опановує нас, не дає нам спокою и робить із наших істот лише послухачів і статистів своїх! Се щось таке велике, сильне, що особисте щастя мізерніє перед тим, не в силі вдержати з ним рівноваги в істоті! Вибагливою вдачею своєю нищить її саме в хвилі, коли шлюбує їй вірність. Заглушити в собі той світ, щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дітей? Се неможливо... любов також не вірна... мені неможливо... тому неможливо, хто носить справдішній артизм у душі!..


- Ганнусю, а як полюбиш?


- Та що там! - відкинула зневажливо. - То буду любити. Чи се вже найстрашніше в світі?.. Полюблю живий образ. Один, і другий, і третій! Коли б лише досить хороші, досить пориваючі й гідні моєї любові істоти! Коли б повні великих, перемагаючих своєрідних мотивів... а любити... байка! Я чекаю того розцвіту душі... може, сотворю в честь його... великий образ...


Потім обернулася до стіни й за малу хвилину почула я, що вона знов плаче...


Мені стало лячно.


Таких сцен я боялася завсіди дуже.


Було багато речей у житті, які брала страшно легко, ледве доторкалася їх крилами своєї вибагливої душі, а інші... падала ниць перед їх важністю; але в штуці була поважна й глибока, як море...


І з нею було тяжко дійти до кінця. Побивала мене аргументами, що, хоч і не були б признані загальносправедливими, то не були ніяк самі по собі неслушними.


Я підійшла до неї й почала втихомирювати її.


- Чим хочеш успокоїти мене? - питала мене повним, палючим, майже строгим поглядом. - Сентиментами? Сердечними фразами вплинути на мій ум? Не накладаймо на свої душі маски. І я і ти знаємо, що я мушу виїхати в інтересі штуки за границю... мушу, мушу!


По кількох хвилях піднялася живо з отоманки й почала ходити по хаті, причім терла нервово руки, що було вже в неї ознакою найбільшої розпуки. Здавалось, туй-туй лопне головою до стіни...


Я запалила велику лампу, що звисала над столом посередині хати, і світло немов переломило критичну ситуацію, розсипуючись лагідно на всі предмети великої гарної кімнати, оставляючи лише вугли в півтіні, де стояли нерухомо листові цвіти, і тут і там плюшеві фотелі, великі букети й білі бюсти...


Хтось застукав.


Вона задержалася перелякано в хаті і звернула люто й гордо голову через плечі до дверей, - хто смів саме в тій хвилі приходити?


Я попросила увійти.


Двері отворилися, і ввійшла женщина.


Чорно вбрана, з темно сповитою поверх шапочки головою, постава проста - вона!


- Софія Дорошенко, - звернулася лише до мене.


- Дуже нам мило, ви вже були тут?


Так; була й не застала нікого, але переказала слугою, що прийде. Вона перепрошує, що приходить у тій, трохи пізній порі, але вднину дуже зайнята; боялася, що, прийшовши скорше, не застала би мене дома, а їй залежало на тім, щоб застати мене... їй подобаються кімнати, і коли б я не мала нічого проти того, що вона грає... вона лагодиться до консерваторії... то пристала б на всякі умови, ставлені мною, і спровадилася б зараз завтра або позавтра.


Говорила дуже лагідно і, не ждучи, аж я попрошу її усісти, відтягнула крісло від столу спокійним, певним рухом і усіла. Світло падало широко блідою струєю на її лице. Змарніле лице з великими смутними очима...


Я звернулася за Ганною. Чи вона не бачила Ганни?


Здається, що ні. Говорила, мовби не бачила її зовсім або мовби усувалася від неї нарочно.


А артистка стояла під коминком, висока, горда, холодна, роздразнена до крайності, і її великі, розгорілі з внутрішнього болю очі спочивали жадібно на змарнілім лиці дівчини. Ні, не спочивали, шукали лиховісне чогось, щоб знищити вже в другій хвилі відкрите і відчути полегшу за свій біль, що впився в неї... Недобра була в тій хвилі.


Я представила її дівчині. Дівчина склонилася легко, артистка ледве головою кивнула.


- Чи ви зможете в нас мешкати, рішить уже моя товаришка,- обізвалася я, даючи тим Ганнусі нагоду заговорити. А Ганна, не змінивши постави, обізвалася холодно:


- Граєте гарно?


Я глянула лячно на неї, і відтак - на гостю.


Вона усміхнулася ледве примітне, відтак потерла повільним, мов утомленим рухом чоло й відповіла:


- Не знаю, граю по своїй душі...


Ганнуся надула губи й не обзивалася більше.


Я була в прикрім положенні. Мені хотілося чогось прийняти оцю дівчину, що хоч і не була мені знайома, але викликувала в мене довір'я і симпатію. Якоюсь лагідністю, певністю, а найбільше – поглядом своїм. Спокійним, а заразом - меланхолійним таким! Певність її рухів і та певність у гол»осі мали якусь іншу підставу, чим "добре виховання" або походження з "доброї родини".


- Отже, як думаєш, Ганнусю? - спитала я несміло ще раз розбурхану артистку.


Вона здвигнула плечима і неначе повела мене поглядом на два гудзики пальта чужої, що держалися слабше сукна від інших, і на її рукавички, що були порозпорювані чи погризені, а радше - кінці її пальців, які дівчина саме в тій хвилі підвела до уст, почавши їх нервово гризти... Чинила се несвідомо, і була се в неї, очевидно, якась привичка.


Мені спалахнула кров у лице, - я засоромилася і розлютилася. Ніколи не відчула я жодної заподіяної мені Ганнусею прикрості так сильно, як у тій хвилі перед сею незнайомою, що звернулася, як видко було з її істоти, з довір'ям до мене; ми поводилися тим самим перед нею глупо й просто компрометували себе.


По хвилі прикрої мовчанки, з якої кожний був би відгадав відповідь артистки і її хвилевий настрій, піднялася вона, Дорошенко, звільна із свого крісла. Гладячи раз по раз лагідним рухом свій муф, звернула свої великі блискучі очі тривожно на малярку.


- Не можете рішитися відмовити, пані? - спитала. - Прикро вам, правда? Воно буває часом так. Але

1 ... 4 5 6 ... 13
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «valse melancolique, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "valse melancolique, Ольга Кобилянська"