Читати книгу - "З юних літ Марії, Ольга Кобилянська"

Що обходив її цілий світ? Що був для неї цілий світ, коли вона його любила? А вона його страшно любила. Колись тут умліла з психічної утоми, сидячи вечером на ганку. Вечер був такий прекрасний, щось було незвичайного в тім вечорі. Її мов щось розносило душу - і вона нараз умліла. Бідна мати перелякалась, а Марія зціпила зуби, як залізо.

І тепер вона мала би собі щось з світа робити - коли він на неї гнівається? Вона знала напевно, що він на неї гнівається...

І не спам'яталася, як опинилася посеред залі сама-одна при нім. Молода, в ясній якійсь суконці, як метелик, що звідкись взявсь тут, блідонький з внутрішнього болю, зворушення і відваги, з розпаленими очима.

- Пане Якоб!..

Він обернувся.

- Гніваєтеся на мене?..

Він отворив зчудовано очі:

- На вас? Нє. Чому ж би?.. нє... ніколи в світі! За що ж би я мав на вас гніватися?..

Він говорив так щиро і лагідно, так впевняючи, що вона успокоїлась. Не сказавши ні слова... усміх якийсь поблукав хвилинкою по її молодих непорочних устах... відвернулася від нього і відійшла. Потім попросила брата відвезти її додому. Марію окружили питаннями - чому хотіла додому? Але вона не відповідала. Тільки й бесіди було з ним. Раз на все життя...

Що годувало любов її до нього?.. Звідки бралася вона? Звідки припливала?..

Наколи б був він зажадав її від її батька за жінку - було б то щастя,- і воно, здається, убило б Марію. А може, було б виробилася з неї така жінка, що мужу своєму утирає ноги волоссям своїм. Не з покори, а з любові. Велика любов не знає жодного упокорення. А справжня любов поважна, як смерть; любов сама себе годує і других і стає з самою смертю до бою.

Він майже не знав її. Не заходив в ті круги, де вона перебувала, і їх дороги бігли обік себе, ніколи на жоднім місці не злучалися.

Замкнулася в себе, збайдужніла проти товариства, себе зненавиділа. Вона сама була винна, що він її не любив і не звертав на неї уваги. Вона була якась така... Другі дівчата були інші. Все з другими мав він щось до балакання, бодай по кілька слів. А з нею...

* * *

По довгих трьох роках німого невидимого бою утихомирилася врешті. Він ніколи б не оженився. Покинув суд, де з нечуваною амбіцією боронив закиди, зроблені йому за якийсь учинок начальником, і жив з приватного маєтку. В нього був маєток. З нього була ясна, промислова, твереза голова, і він здобув собі маєток. Сміявся з усіх урядників тих, що кланялись йому покірно.

Вона назавше з книжками подружилася. Вже писала без упину. Тайком і прилюдно. Фантазія і чуття не давали їй супокою. При тім поглитала масу книжок. Учила з братами те, що вони учили, а не було їх при ній - сама училася. Все дальше й вище гнало її - все дальше... А жила в вузенькім світі. Округ неї окруження монотонне, дрібне. Товариство консервативне, маломіське.

Вона його перегнала, і коли почула себе самостійною - не могла більше в круг їх ідей вернути.

Одного разу їй аж тісно стало. «Проч звідси, проч». Не було вже більше з чого поживи черпати, а неспокійний дух гнав дальше. Хотіла більше знати, хотіла - це сформувалося вже ясно в її душі - письменницею стати. Властиво, чудно уявляла вона собі те. Ніколи не сходилася з літераторами і не знала ясно, що це таке, література, і як братися за початок? Що написала - того, мабуть, не було ще досить. Але все ж мрії свої не виявляла голосно. Її бачили часто в мізерній кімнатці при столі і книжках, але що писала - не знав ніхто.

Одного разу зачула Марія від брата, що там в головнім місті, де він віддавався своїм студіям, жив старий професор університету. Він був і професором брата. І був він вельми учений чоловік, що мав велику бібліотеку в себе. І прийшла Марії шалена думка до голови: вийти за нього заміж. Що ж! - він був учений, чесний чоловік, був, певно, добрий і, як казав брат, шляхетний,- чому не вийти їй за нього?.. При нім вона могла дальше освіту здобувати, так, так, при нім вона могла дальше вчитися. Вона мала піднятись до високого, поважного... могла писати, писати, писати. Він би був її проводирем.

І змалювала собі вмить фантазією своєю життя при нім. Учений, високо поважаний старець, а вона його жінка. О, вона би його дуже шанувала. Вона би йому мала дуже много завдячувати. При нім, з його поміччю осягнула би вона якісь прегарні цілі... А тут?.. Що їй з такого життя, як тут?.. Тут її нічого не взносило духом... тут тісно, мізерно - а її гнало вище, вище...

І написала Марія лист до незнакомого старця-ученого, описала йому життя своє і просила прийняти її за жінку. О, він би був з неї вдоволений, вона би йому свого слова не зламала і дбала би про нього, якби присягала. Вона лише науки бажала. Святої науки, щоб дальше йти.

Та її стримали від відіслання листа. Одне що тривога, бо щось могло б її брату пошкодити, могло б стягнути гнів цілої родини, а вона всякого гніву і голосних сцен так страшно боялася; а по-друге, її сестра старша, котрій звірилася з своїм поважним планом, лист заховала. Він остався в неї по нинішній день.

Це одне стримало її, бо що інше не стояло їй в дорозі. Нікого не любила, ніхто її не обходив з молодих людей, а коли вже прив’язалася раз до тієї думки - стати жінкою ученого старця,- почала оглядати і студіювати старі лиця. І вони видалися гарними. Щось вона в них находила потрібне відчуттям своїм. Сліди якоїсь краси, якоїсь минувшості.

Так переходив час, плив, минав, і вона все одним зай­малася: книжками і писанням.

З часом переселилась Марія з родичами в головне місто. Тут працювала вже поважно над мрією стати письменницею. І це вже не була більше мрія. Це була вже поважно вироблена думка, котрою вона була до глибини душі своєї перейнята і котру ні за